Карунна Кіра, 9-а клас, Харківський ліцей №103

Вчитель, що надихнув на написання — Бугаєнко Вікторія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

І виростають покоління,

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень,

Війна — війною — до війни!

Ліна Костенко

Війна... На всіх мовах світу це слово холодить кров і бентежить розум. Одне лише слово. А скільки в ньому болю та сліз! Це, мабуть, найбільше лихо в житті кожної людини. Я знала дещо про війну з уроків історії, з тривожних новин, які читала в мережі, але ніколи не могла й уявити, що вона прийде в мою країну, в рідне місто, в мій дім.

Той жахливий ранок, коли наша сім’я прокинулася від потужних вибухів, назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Страх, паніка заповнювали кожну клітинку мого тіла. Я почала плакати від болючої здогадки… Ті перші дні війни були переповнені невимовним жахом.

Я не могла спати, розпач і невідомість наповнювали моє серце. Виходити на вулицю було небезпечно, бо снаряди долітали до міста, а ворожі літаки низько кружляли над будинками.

Рідні просили нас виїздити із Харкова, але ми не хотіли залишати свою домівку. Тривожний час ішов, болісно стукав у скроні, намагалися знайти відповіді, та марно – ворожі танки вже їздили по околицях. І ми наважилися...

І ось уже майже тисячу днів минуло з того часу. Про повернення в рідний Харків я можу тільки мріяти, бо терористичні обстріли міста продовжуються, багатотонні каби забирають життя харків’ян і руйнують Першу столицю країни. Більшість моїх друзів і знайомих теж роз’їхалися по світу, шукаючи безпечне місце.

А війна триває і знищує все, що я так люблю, але дуже важливо розуміти, що це не просто війна за територію, це боротьба за можливість збереження української ідентичності, всього рідного для кожного українця та українки. 

Сьогодні, як ніколи, ми повинні розуміти, що зараз не час бути байдужими. Кожен може зробити свій внесок у велику справу – захист нашої країни! Одні героїчно виборюють свободу України зі зброєю в руках, інші допомагають волонтерством, збираючи гроші, відправляючи все необхідне на передову. Я теж не змогла стояти осторонь. Із початком війни, переїхавши на Полтавщину, познайомилася з дівчинкою, яка так само залишила свій дім через небезпеку та обстріли. Вона навчила мене в’язати чудові іграшки, і з тих пір я

беру участь у різних акціях, благодійних ярмарках, де мої вироби купують, а кошти, отримані від продажу, передаю на щоденні потреби наших військових.

Свою підтримку наших захисників і захисниць, величезну вдячність їм, любов до рідної землі зображую в мальовничій творчості, яку волонтери привозять у бойові підрозділи.

Війна несе лише руйнування і смерть, лихо й сльози. Вона лякає і виснажує. Але ці жахливі випробування об’єднали нас у різних куточках України і довели світовій спільноті, що українці – сильні духом, мужні, сміливі люди! Саме вони зараз пишуть новітню історію, передаючи звитягу наших славних предків! Незламність національного духу щодня наближає нас до перемоги!

Я мрію, щоб ця жорстока, кривава війна закінчилась, і кожна дитина змогла повернутися у своє місто, село.

Мрію про те, щоб кожен військовий, котрий стоїть на захисті нашої країни, нарешті обійняв рідних і друзів.

А перед тими героями, які віддали своє життя, ми низько схиляємося, вшановуючи світлу пам’ять про них. Я щиро вірю, що наша перемога вже близько! Адже нам усім так потрібен мир!