Ковальчук Карина, 10-а клас, Полтавська загальноосвітня школа I-III ступенів № 19

Вчитель, що надихнув на написання — Мамай Олена Вʼячеславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні лунає відгук «Героям Слава» в багатьох куточках світу. 

Нас почули, ми отримали підтримку від величезної кількості людей, але не такої «слави» хотілося…

Згадуєш той злощасний день і не можеш втримати сліз. Чому росіяни розпочали цю страшенну війну? Чому ми маємо проливати кров? Чому діти чують звуки клятих сирен, а не сміх на майданчиках? На жаль, відповідей не знайти, бо 

ті, хто прийшли на наші землі, робили це бездумно, вони лишилися людської подоби і обовʼязково нестимуть покарання, на яке заслуговують.

Перші дні повномасштабного вторгнення. Паніка охопила всіх, спокій покинув домівки українців. Роздираючі звуки сирен лунають в усій країні. Безвихідь. Мама бачить, як у небі починають зʼявлятися літаки. Здавалося, що це кінець. Ще декілька днів тому, сидячи в стінах рідної школи, обговорювали жартома: «Розпочнеться війна? Якісь нісенітниці!». Якби ж ми тільки знали…

Уся сімʼя постійно на звʼязку з родичами. Починаємо збирати речі першої необхідності. Усе це зводить з розуму, нервова система вкрай виснажена.

Страх зростає тільки сильніше. Немає сил триматися. Панічні атаки, істерика. 

Ми досі не знаємо, що робити, куди тікати. Сказати, що ці дні були жахливими — не сказати нічого. Російська армія наступала ближче й ближче. Моя родина деякий час провела за містом у бабусі. Наше село знаходиться не зовсім далеко від Охтирки. Чутно вибухи. Шибки вікон сильно трясуться, це наводить ще більше паніку.

Відкриваються благодійні фонди. Ми донатимо кожного дня й до сьогодні підтримуємо Збройні сили України.

Моя мама волонтерила: плела сітки, готувала їжу на фронт, віддавала одяг.

Російській агресії немає меж.

Ґвалтування, вбивства, жорстоке насилля. Страждають усі. Однаково, жінка, дитина, людина похилого віку - росіянам байдуже. 

Наші воїни захищають свої домівки, віддаючи свої життя. Сльози. Єдина емоція, що виникає, коли пишу. Це не твір чи есе — це реалії життя українців.

Упевнена, незважаючи на виснаження, знесилення, наш народ має в собі сили, аби прогнати ворога та вкотре довести, що ми нація сильна! Борітеся — поборете! Слава Україні — Героям слава!