Мені 60 років, я вже на пенсії, робила колись бухгалтером. Моя дитина - інвалід дитинства. 

Ми зранку прокинулися і нам сказали, що війна. Ми поїхали на заправку. Бачили, як ракети літали на Миколаїв, літаки літали. А тоді ми всі в селі заболіли Ковідом. От так у нас почалася війна.

Ми в селі живемо, то яка може бути нестача їжі. Ми коли були в окупації, у нас було все своє. Тоді нам гуманітарну допомогу не привозили. Ми садили город, то картопля була своя, цибуля.

Шокувало що часто нас перевіряли. Обходи були. Заходили, все дивилися, рилися. Кругом заглядали, шукали зброю – звісно, все це було неприємно і на психіку дуже давило. 

Діти з онуками виїхали в кінці квітня. А ми залишилися тут. Звісно, тут і зараз стріляють, стреси конкретні. А мені ще зробили операцію - онкологія грудей. Ото таке.

Хочеться, щоб наші швидше погнали орків. А так - навіть не можемо дивитися в завтрашній день. От вчора вночі до людей прилетіло, так що тут говорити про майбутнє нічого.