Михайліченко Тальяна, 9 клас, Лутовинівська гімназія Козельщинської селищної ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ворона Ірина Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це не просто цифра. Це – розбиті міста, зруйновані домівки, понівечені долі невинних людей, розлучені сім'ї, гіркі сльози розпачу і страху, тривожне передчуття смерті…  Це - нестримне бажання повернутися туди, де вирує життя, де нескінченна кількість приємних спогадів, де не страшно йти до школи сьогодні  і можна планувати завтра…. Але це, на жаль, залишилося десь там…, ще до війни  у мирному житті… Це шлях, який кожен з нас проходить по – своєму, але будь–що ми рухаємося в спільному напрямку –  до нашої Перемоги.

На жаль, за мої п'ятнадцять років це вже друга війна, яка вривається у  життя. У липні 2014 року я вперше відчула , що таке справжній страх, бо родом я з Луганщини.

Маленькій мені було дуже лячно. Так триває вже вісім років. За цей вагомий відрізок часу я почала звикати до всіх страхів воєнного лихоліття. Я вже виросла і загартувалася… Хоча у моїх спогадах лютий 2022 року назавжди залишиться  датою « до  і  після». Я і моя родина навчилися жити з цим… Страх, який довелося відчути під час війни на окупованих територіях, не можна порівняти ні з чим. Ці 1000 днів показали, що наш народ дуже сильний.

Не зважаючи на всі труднощі, українці не втрачають надію на життя, на любов, на Перемогу.

Моя родина, перебуваючи в зоні бойових дій, прийняла рішення виїжджати у більш безпечне місце. Так ми опинилися в Полтавській області. Але ми ще не знали, що випробовування на силу волі та незламність - попереду. Важко усвідомити, що твого рідного міста, де ти народився і виріс, просто не існує – його стерто з лиця землі рашистами. Важко усвідомити, що у тебе немає рідної домівки. Та ще важче знати, що твій тато – став  військовим і отримав поранення… Етап одужання і реабілітації був ще одним випробуванням, що випало нашій родині. Дякувати Богу, мій тато одужав, але не має можливості продовжувати військову справу. Та він знайшов у собі сили і започаткував власну справу, завдяки якій ми маємо можливість перераховувати кошти на ЗСУ та підтримувати татових побратимів.

Мій тато – мій герой. Його сила духу, любов до життя, патріотизм надихає мене вірити у майбутнє,  у власні сили, у Перемогу…