Я з міста Дружківка Донецької області. Проживаю тут з народження. Маю донечку, чоловіка. Ми жили звичайним життям. А з початком війни чоловік втратив роботу і був вимушений виїхати до іншого міста. Тепер моя родина не разом. 

24 лютого я прокинулася о п’ятій ранку від вибухів. Зателефонувала чоловікові на роботу і сказала, що війна почалася. Дорогою з роботи він побачив, як ракета пролетіла. 

В мене інвалідність. Я за станом здоров’я боюсь виїжджати з міста. Тому тут знаходжусь.

Коли не було води, то добрі люди із свердловин давали воду, продуктами ділилися. Спілкувалися через міські чати, і кому чого не вистачало - передавали. І ліки, і харчі, і засоби гігієни.

Мене все шокує, я дуже переживаю. Дуже важко переносити, коли гинуть люди. Я не розумію, чому так. Люди розумні повинні домовлятися і не допускати таких подій. 

Приємно, що прості люди згуртовуються. Допомагають один одному. Просто невідомі один одному люди стали рідними.

Я більш за все хочу, щоб перемогла Україна і повернула всі території. Мої сестри і батько знаходяться під окупацією, і ми вже багато років не маємо змоги спілкуватися. Перемога - це моя найбільша мрія.