Мені 72 роки, є чоловік, два сина, онуки. Живемо ми у Снігурівці. Молодший син воює.  

До нас приходили руські. Два рази старшого сина забирали, морально давили, а наостанок ще й автоматом у нас тикали.

З усіх сторін по нам стріляли вісім місяців. По воду ходили до джерела вночі, щоб нікого не бачити. Більше сказати не можу, бо сльози вже на очах.

Світла не було вісім місяців. Їли те, що було в запасах. Молочну продукцію купляли у тих, у кого були корови. Ми не виїжджали, та і не було куди їхати.

Молимося за хлопців кожного дня, віримо в перемогу. Важко, дуже важко.