Історію подано мовою оригіналу

Мені 55 років. Жила в селі Тополиному. Четверо діток у мене – три дочки моїх, а одну прийняли сестрину, бо сестра померла. У нас ця дівчинка проживала, ми її вважаємо донечкою. Уже всі вони заміжні і живуть окремо. Ми з чоловіком самі вдома зараз. 

Діти нам подзвонили о п’ятій ранку з Нікополя і сказали: «Мамо, ввімкніть телевізор, війна почалась». У дітей 24 числа було 10 років із дня весілля. Вони з Нікополя подзвонили і сказали, що їдуть до нас. Побули два місяці. А як орки заїхали танками по городах, то діти злякались. 

Через пару днів йшла колона - наші люди виїжджали з села, і я своїм дітям сказала, щоб виїжджали з тою колоною. Вони виїхали. Ми господарство випустили – двох корів та бичка – і виїхали в Кривий Ріг. Там нас приютили в школі. А на зиму ми приїхали додому. Як би мені дочекатися внучку і доньку з Херсону!

Шокувало, що діти нервувалися і ми, а вже ж роки… Чоловік у мене інвалід. Усе докупи. Жахливий був шок, що мусили виїжджати.

Чого я з рідної домівки повинна кудись їхати? Дякую криворіжцям, що нас приютили. Дуже вдячна їм.

Покидати будинок було найтяжче. І випускати корівок. Я їх зрадила. Я жила з цих корів, у мене були доходи від них. Бо скільки тієї пенсії? Ми ще молочко здавали. В селі роботи немає. Хотілось десь попрацювати до пенсії, але немає роботи.

З нами працювали психологи в школі. Ми замкнені були - дуже тяжко було все пережити, але з Божою допомогою справились.

Аби ж війна швидше закінчилась! Наші ЗСУ переможуть, і все буде добре. Ми сподіваємось на них. Хочеться, щоб діти і внуки були живі та здорові. Щоб Україна процвітала. Щоб ми жили в кращих умовах, і було все у нас гарно.