Мені подзвонила сусідка і спитала: «Ти спиш? Вставай, почалась війна». Я їй не повірила, а потім ввімкнула телевізор. Ми ще не вірили, що таке може бути. У перші дні у нас було дуже чути, як Волноваху бомбили, а потім і до нас це добралося. 

Наше село бомбили літаками. Це було дуже страшно. Три дні підряд. Дуже важко згадувати. Летіли вікна, двері. У той день перша людина в нас загинула, і поранені були осколками. Ми тоді вже в погребах ховатися почали. 

Коли я вперше почула вибух – це було щось таке сильне та страшне! Це неможливо передати.

Морально важко було. І страшно. Я плакала, не хотіла їхати. Син забрав. Дуже важко зі свого села, зі своєї малої батьківщини виїжджати. Хоч недалеко, хоч і по Україні, але все одно це дуже страшно. Ти все життя там прожив – і все довелося покинути. У мене зараз хати немає. Сестра там перебуває, і під Вугледаром дуже тяжкі бої йдуть. Про це дуже важко згадувати.

Зараз я у Жовтих Водах винаймаю житло. Тут спокійніше, але додому тягне. Давали відразу допомогу, їсти було що. Зараз картоплю доводиться купувати, ліки теж. Буряк, моркву – все доводиться купувати, щоб борщ зварити. Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували допомогу. Хоч щось, і то добре. 

Тут люди добре ставляться до нас. Багато переселенців, у мене подруги є, і це приємно, коли тебе хтось розуміє, є з ким побалакати. Бо я дуже часто плачу, додому хочеться. 

Хотілося б, щоб сьогодні війна закінчилась. Сподіваюсь, що до весни, бо я весною додому збираюся.