24 лютого я на роботі була. Зранку зателефонував син і каже: «Мамо, можна до тебе дітей завезти, бо війна почалася?».

Ми з чоловіком сиділи вдома, і староста попросила допомогти видавати гуманітарку. Тому я знаю, що до вересня нас у селі було 77 чоловік. Потім, коли почалися дуже сильні прильоти, люди потікали.

Шокують усі ті обстріли. Хіба можна так жити?

Загинув мій чоловік. Діти в Запоріжжі працюють, один син - інвалід.  

Коли ми наважились виїхати, важко було, бо мости розбиті. Ну, виїхали. Тут, у Запоріжжі, також прильоти. То я вже не боюсь - я і не таке бачила.

Якби вже швидше війна закінчилась,  бо люди не витримують - треба щось робити. Весь світ не може зупинити тих росіян.