Мені і до цих пір це страшно, бо ми вісім місяців сиділи в окупації. Дуже страшно. Я нікуди не виїздила зі Снігурівки. Нас все зненацька застало, ніхто й не думав. Перші дні - це було страшне що, це не передати. Відразу ці танки і все, через нас всі кулі летіли.

Як були в окупації, то ми нічого не отримували. А зараз нам дають і хліб, і продукти. Це дуже приємно, що за нас хтось хвилюється.

Мій синочок підірвався на міні. Було йому 38 років. Чотири місяці, як прийшов. Після цього я потрапила з інсультом у Миколаївську лікарню.  

Я хочу, щоб вся ця війна швидше закінчилася. Вже сил немає терпіти.