Ольга Василівна виїхала з Гуляйполя на захід України, але там ще не була налагоджена волонтерська робота, і переселенцям було дуже важко вижити. Тому вона повернулась ближче до дому - у Запоріжжя
Мені 56 років, проживала в Гуляйполі Запорізької області. Все життя працюю, в мене один син, більш немає нікого, всі вже померли.
24 лютого я була на роботі. У нас було ще більш-менш тихо, а з 2 березня не стало світла, води - не було нічого. Потім почали обстрілювати.
Перші обстріли, які були у нас, спалахи - це було дуже важко пережити. Я не слаба духом людина, але для мене було важко.
Я 11 березня виїхала на захід України. Потім, Важко було виїхати зі свого будинку. Для мене дуже важко жити десь далеко від дому.
Евакуаційним потягом із Запоріжжя я доїхала до Львова, а звідти в Івано-Франківську область. Тоді ще волонтерів не було, нас ніхто не зустрічав - було нелегко. 1 жовтня приїхала в Запоріжжя - щоб ближче додому.
У мене була велика депресія, коли я приїхала в Запоріжжя. Просто було дуже важко, прийшлося себе перебороти. Тут трошки легше фінансово. Хоча загалом, звісно, дуже важко. Тут дають гуманітарну допомогу. Одягу зимового немає: додому не можу поїхати по зимові речі, бо постійні обстріли.
Я стою на біржі праці. Поки мені не запропонували роботу, а там, де я сама ходила напитувати, поки що нічого немає.
Я думаю, до весни цього року війна закінчиться - я в це вірю. Я, звісно, була б рада, якби вона і сьогодні закінчилася. Хочу повернутися в своє місто, піти на свою роботу, продовжувати жити, як ми жили до війни і забути все, як страшний сон.