Через війну Валерія у свої 24 роки залишилась вдовою, а її шестирічна дитина – напівсиротою. Добре, що у Запоріжжі були родичі, до яких вони й виїхали на самому початку окупації

Ми з шестирічною донькою жили у селі Веселому Пологівського району. 24 лютого я була на роботі, працювала в аптеці. Люди почали купувати ліки про запас - дуже завантажений день був.

Я не була фінансово готова до такого. Не було де купити продукти, пропав зв'язок. Цілий день була на роботі, а після роботи, коли пішла в магазини, там все вже розібрали. 

Світла не було два тижні, потім його зробили. Газ пропав, як попали в якусь трубу, зв’язку не було також два тижні. Вода була, бо вдома був колодязь. 

В березні загинув чоловік - він служив у ЗСУ. І я вирішила виїхати з дитиною до родичів у Запоріжжя.

Їхали евакуаційним автобусом. Нас довго не випускали, але все-таки ми виїхали. У Василівці були всю ніч, потім нас випустили. Був повний автобус з дітьми і жінками, ми ще забрали котика - він всю дорогу спав.

Зараз ми у Запоріжжі. Я поки що не працюю, бо мала вчиться в першому класі дистанційно, і я поки з нею.

Хотілось, щоб у новому році поїхати додому. Дуже хочеться, щоб скоріше це сталося. А коли - навіть не знаю.

Мрію, як повернемося додому, відбудуємо містечко наше і повернемося до нормального життя, яке у нас було до війни.