Валентина Павлівна не знає, що робитиме після війни. Дім і все, що в ньому, розбили вщент, навіть залишки майна згоріли. Чоловік помер невдовзі після евакуації

Мені 76 років, я жила в Кам’янському. Коли в перший день почали бомбити, ми були з чоловіком у підвалі. Потім виїхали, повернулися і посадили город, потім хату нашу розбомбили, а тоді вона ще й згоріла. Все в хаті згоріло: буквально все!

Скільки років старалися, все - своїм трудом, а тепер все наче згасло, тьма перед очима. Труднощі такі, що і не переказати. Як можна було все життя трудитися і все за хвилину втратити.

Вже дев’ять місяців немає світла, і всі стовпи на землі лежать. Їжа ще більш-менш - гуманітарка помагала, тут нічого не скажеш. Все було важко. 

Мене зять перевіз до Запоріжжя машиною до племінниці, а через п’ять днів і чоловік приїхав. Спочатку не хотів, а потім, як прилетіло, то ворота розкидало так, що він і не знав, де вони. І от уже три місяці, як мій чоловік помер.

У мене в середині постійний стрес. Як тільки двері стукнуть – я підскакую. Я така перелякана, що не передати.

Коли вже та війна закінчиться… Мені - хоч би завтра. Бажано, щоб вона в цю хвилину закінчилася.