Крилова Марія, вчитель, Ліцей №2 Таврійської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Забути це? Не можу…  Не згадувати? Хотіла б, та не вийде… Мирне життя моєї великої родини змінив ранок 24 лютого 2022 року. Вибух, ще один, знову вибух. Грім? Не схоже… Телефонний дзвінок і тривожний крик доньки: «Мамо, війна! У нас поряд все горить! Що робити?!» Далі була довга дорога з рідного міста від рідного дому. Моя донька з сім’єю опинилась в іншій області України, а дружина сина з маленькими дітьми – за кордоном.

Такі родинні тривожні історії з безсонними ночами та молитвами  є у кожного українця.

Ми, учителі,  того дня мали зранку зустрічати учнів у школі після довгого карантину через пандемію, але виявилось, що «СОVID-19» - це далеко не найстрашніше, що могло для кожного з нас. Війна, яка вже продовжується майже 1000 днів,  зруйнувала не тільки наші домівки, а й  наші міста, наші долі, наші мрії, наші плани та зруйнувала тисячі щасливих сімей.

А ми всі: хто лишився вдома, хто виїхав на територію, підконтрольну Україні, або за межі України - думали, що скоро це непорозуміння закінчиться. На жаль…

У голові мучили питання:  що робити далі, як захистити людей, куди ховатись від воєнної небезпеки, від смертоносних авіаційних ударів… Тривали постійні тривожні телефонні дзвінки із звичними словами: «Ви як?», «Тримаймося. Усе буде добре», «Слава Україні! Слава нашим захисникам!» тощо. Ми не просто чекаємо, а волонтеримо, лікуємо й навчаємо, донатимо, підтримуємо морально, а найнебезпечніша та найвідповідальніша робота у тих, кого називаємо нашими захисниками і захисницями. Ми -  українці, тому намагаємось робити все, що наближає кінець цього страшного кровопролиття та знищення всього того, що цінувалося і з любов’ю будувалося багато років.

Пам’ятаю той день, коли почула крик із телефону: «Він загинув, його більше немає!…» Втрата дитини, скільки б років їй не було, – це  найстрашніше, що може пережити людина.

Ніколи не загояться рани тисячів українців, які пережили втрату батька чи матері, сина чи доньки, чоловіка чи дружини,  друзів, знайомих.  Ніколи вже не буде так, як було раніше. Але треба жити, жити заради тих, хто поклав своє життя за рідну країну, за майбутнє українців, заради пам’яті про тих, хто загинув заради майбутнього незалежної України.

«Я маю в серці те, що не вмирає…»,- живу зі словами славетної Лесі Українки.

Постійно їх повторювала, щоб вижити, коли була довга дорога з тривожною валізою, фільтрація на російській митниці, 18 годин перебування під опором російських наглядачів, майже безнадійне, але впевнене: «Так, Зеленський – Президент України, незалежної та сильної, Президент мій і всіх українців!». А українці (хоч і незнайомі мені люди) не покинули нас, а чекали за 300 метрів від ворожої митниці  сусідній, щоб разом вирватись на волю, в Україну. Таких історій дуже багато, і всі вони різні, багато невтішних, трагічних. Але в кожній сповіді відчуваємо любов до рідної української землі, до всього українського, упевненість у нашій перемозі та ненависть до російських окупантів та загарбників.

Тисяча тяжких днів війни в Україні зробили її сильнішою та міцнішою, не дивлячись на страшенні розрухи та людські втрати,  а українців це випробовування загартувало, зміцнило, об’єднало.

Тепер ми можемо жити, навчатись, розвиватися, творити, любити, народжувати  під час постійних тривог,  під час відключення світла  і під час відсутності зв’язку з рідними та знайомими,  бо ми – українці, незламний народ, який, як гордий птах Фенікс, відродиться із попелища і буде жити далі, гордо піднявши голову, буде відбудовуватись і розкривати свій потенціал.

Третій рік війни дав нові можливості українцям, які вірять у світле, незалежне українське майбутнє: нові знайомства, подорожі, удосконалене вміння говорити українською мовою та вивчення іноземних мов, вміння атаптуватись у сучасному цифровізованому світі, вивчення нових технологій  у всіх соціальних сферах. Все це допоможе відновити Україну й зробити її ще кращою, адже людський потенціал українців безцінний.

Відновлена Україна із оновленим баченням майбутнього, дійсно, стане не тільки територіальним центром Європи, а й високорозвиненою європейською державою.

Сьогодні всі, хто залишився без житла, без роботи, без рідних, з обірваними мріями,  всі мають велику віру  повернутися додому. Ми маємо відбудувати нашу країну.  А поки з висоти пташиного польоту перед нами Україна в руїнах, розрусі і в жовто-блакитному майорінні…

Як все забути? Не можу… Як не згадати?  Не маю морального права...

Бо я – українка, з великої та сильної нації! Зі мною – мільйони таких українців із пораненими, але сильними й люблячими українськими серцями!