В перший день війни я відчувала паніку і страх. Мене досі шокує, як можна просто прийти і вбивати людей. Шокувало, коли в перший день росіяни заїхали й ціла колона стояла під двором, усі - з кулеметами, автоматами, ще й гармати на мене наводили. Ось це було страшно.

Ми були місяць в окупації, і у нас не було світла. Днів двадцять ми жили без нього. Воду пили з криниці. Магазини тоді порозбивали та розікрали. Спасибі, що возили підприємці хліб із сусідніх районів, звідки можна було.

Виїхати з рідного дому – це дуже важко. Під час евакуації важко було проїжджати їхні блокпости і бачити заміновані узбіччя, згорілі машини…

Усі в родині залишилися без домівки, без майна, яке наживали. Та, слава Богу, всі живі.

Тепер ми переважно живемо у Запоріжжі, а зараз - у Чернівцях, бо в чоловіка тут робота. Скоро до Запоріжжя поїдемо.

Хочу жити під мирним небом. Хочеться, щоб відбудували нашу Україну, щоб вона розквітла, і все було в нас добре.