Мені 41 рік, у мене двоє дітей, 17 і дев’яти років. Ми з Бахмута. В перший день війни діти в школу не пішли. Ми взагалі не зрозуміли, що трапилося. Було дуже страшно.

Не було в нас води, і світло вимикали. Продукти були дуже дорогі, ми не могли собі нічого купити. Воду їздили в криниці набирати.

Коли біля нас почали стріляти, то було дуже гучно, страшно. І коли вперше з літака нас обстріляли, дуже страшно було - от тоді ми й виїхали. Нас було шестеро в одній машині, ми ледве доїхали. І житло ледве знайшли.

Зараз ми з дітьми в Кіровоградській області, а чоловік працює дуже далеко, приїжджає рідко. Діти з дому майже не виходять нікуди.

Ми вже змирилися з тим, що відбувається. Намагаємося не думати, що в нас щось було, а зараз немає нічого. Сподіваюся, що все буде добре, ми все подолаємо і будемо жити всі разом.