Лупанова Тетяна, 11 клас, Петрівський ліцей №2 Великобуялицької сільської ради Березівського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стромбек Оксана Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожна людина має свою історію і кожен з нас, нажаль, живе у важкий воєнний час. Я хочу розповісти про мій шлях. Впевнена, всі пам’ятають той жахливий день – 24 лютого 2022 року, коли росія повномасштабно вторглася на терени України. Соціальна паніка, тимчасове припинення уроків, відмінений екзамен в музичній школі, перші почуті вибухи досі залишаються в моїй пам’яті. В першу чергу, моя сім’я дуже хвилювалась за дітей – моїх племінників, тож невздовзі моя родина, окрім батька, вирушили в Німеччину. Звичайно, колорит іншої країни дуже вражав, але серце боліло та сумувало за Батьківщиною.

Через 3 місяці, залишивши дітей з сестрою, ми з мамою повернулись додому через тугу по домівці та батькові.

Влітку 2023 року я мала можливість навідатись до моєї сестри, щоб побачити племінників. В той самий час, у школі в якій я навчалась, проходив музичний фестиваль «Jugendmusikfestival», де приймали участь німці, португальці, індонезійці та наш клас українців. Там ми змогли представити українське мистецтво у вигляді картин, і привернути увагу іноземців до нашої боротьби. Музика завжди була моїм порятунком, а зараз ще й способом боротьби за свою ідентичність, свободу та мир.

На сьогоднішній день, я досі підтримую контакти з учасниками фестивалю, які нерідко цікавляться обставинами на нашій землі.

Не можу не розповісти про мою родину. Ми – віруюча сім’я, тож спочатку повномасштабної війни, ми з церквою збирали гроші для військових, що ходили до нашої церкви, та й ще розробили список знайомих військових, за яких молимось щодня. Наші друзі, які воюють в Херсоні, час від часу діляться історіями з передової – про своє життя на полі бою, про надії та страхи. Кожне з їх повідомлень нагадує, як важливо не здаватись та продовжувати підтримувати тих, хто зараз на фронті. Також, продовжуючи тему родини, ми неодноразово долучались до збору коштів для ЗСУ. Зокрема, мій брат хоч і не зміг через стан здоров’я вступити до лав захисників, його внесок не менш вагомий: за його підтримки було придбано два швейцарських дрони для наших військових.

А саме головне, це те, що моя сім’я має свого героя, який зараз захищає нас, знаходячись на фронті. Це чоловік моєї сестри. Він військовий, який був важко поранений, але попри все далі виборює свободу нашої країни.

Шкільна спільнота не стоїть остронь. Нашим обов’язком є вшанування Героїв Всеукраїнською хвилиною мовчання, яка відбувається кожного дня о 9:00. Це об’єднує людей по всій Україні ніби невидима нитка, що пов’язує нас усіх – від тих, хто у тилу, до тих, хто на полі бою. Ми, учні, разом з вчителями в’яжемо сітки, організовуємо ярмарки для збору коштів на допомогу ЗСУ, збираємо посилки для військових. Особливо трагічно пам’ятними спогадами залишаються живі коридори, на яких ми тримаємо прапори, вшановуючи наших полеглих Героїв. Кожен раз неймовірно важко дивитись на  рідних, що втратили самих близьких – тата, дідуся, брата, сестру.

Серед випускників нашого закладу освіти, на жаль, є загиблі. На фасаді школи встановили їм меморіальна дошка, як нагадування, що війна триває і пам’ять не вмирає.

Війна змінила моє життя на «до» і «після» та об’єднала  усіх в досягненні  однієї мети. Я знаю, що попереду на нас чекає перемога, і все, чим ми зараз займаємось – наближає нас хоч на крок до неї. Я вірю, що Україна переможе та вистоїть у цій важкій боротьбі. Одного дня українці повернуться до своєї вільної, мирної країни, яка стала сильнішою через випробування війною!