Синьогуб Софія, 9 клас, Смілянська загальноосвітня школа І-ІІІступенів №1 Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Леся Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - росія вторглася на території України. На моїй Батьківщині оголосили воєнний стан. Було багато запитань: "Як? Чому? Навіщо?" Вже 5 березня цього ж року тато прийняв складне рішення, вся наша родина залишає Україну і мандрує  до Німеччини до татових знайомих. Мама не могла заперечити, залишивши татка, ми поїхали назустріч невідомому. Дорога була складна та довга: їхали три дні до Баварії. На щастя, кордон  перейшли швидко, востаннє глянули на шлях, що розділяв нас з батьківщиною, ось  він - поруч, але назад дороги немає...

Насправді, важчим за довготривалу поїздку було адаптування... Нова країна, нова мова, нові люди, з якими не можна поспілкуватися через барʼєр мови.

Перші місяці у мене були часті істерики, більш за все я хотіла повернутися додому. І не тільки я, моя мама також. Але час робить свою справу, треба призвичаюватись, підлаштовуватись до нових умов, спробувати знайти своє місце під “чужим” сонцем. Вже в травні я пішла в школу, в спеціальний клас для українців. У далекій країні змогла відшукати “рідну” душу - це мої нові друзі-земляки - Артем та Катя. Без їхньої підтримки, без порад, без спілкування було б, звичайно, важко, але я вдячна долі, що вона надала можливість утриматись на плаву за таких складних умов.

В Україні я ще з пʼяти років займалася балетом, і, на щастя, у місті Аугсбурзі швидко знайшли балетну школу, де я і продовжила займатися улюбленою справою.

У закладі балетом займалися діти мого віку професійно: п’ять разів на тиждень, що було для мене незвично.  Та все ж це було значно краще! Нові друзі, час летів немов на крилах під час виснажливих тренувань, було простіше з мовою, бо тренувались у групі, де викладала наша землячка. Перші півроку мені було важко спілкуватися з однолітками, і все через мову, тож я майже не розмовляла з ними. Наступного року я почала вливатися в колектив і під кінець року вже знайшла собі справжніх друзів з групи. Завдяки спільним тренуванням, роботі у колективі, взаєморозумінню та підтримці і спілкуванню я вже стала краще розуміти мову, змогла вільно висловлювати думки, проте іноді з помилками, але німцям було байдуже. Ну хто ж не помиляється, вони й самі, до речі, також іноді говорять  з помилками.

Я змогла добитися успіху - моя перша роль у балеті “Лускунчик” принесла перші перемоги. Оплески, овації, квіти... А ще радість в очах мами та брата.

Ми змогли перебороти біль розлуки, вистояти перед шквалом непорозумінь, поразок, втрат і поневірянь. Я “відшукала себе” в улюбленій справі... Завдяки цій ролі я ще більше влилася в колектив школи, мені дуже подобалося бути частиною цієї “ балетної сімʼї... “

Птахи повертаються з вирію додому...  Наша родина теж стала на крило, і  у травні 2024 року ми повернулися в Україну.

За два роки перебування в Німеччині у мене зʼявилося багато друзів, яких було важко лишати. Моя група на прощання підготувала сюрприз - вечірку. Я була приємно здивована.  

Літо, спека, рідне місто, друзі, родина - це моя Україна... З вересня розпочали навчання, і все стало на свої місця. Згадки про Німеччину час від часу повертають мене у спогади, але реальність поруч зі мною.  Я стала дорослішою, впевненою у собі юнкою,  вільно спількуюсь, висловлюю свої думки, розважаюсь з друзями, ходжу до школи, надолужую втрачені миті,  з класом “донатимо”, наближаємо перемогу.

Життя в Україні небезпечне, але я щаслива... Вірю, що відлік днів війни зупиниться!