Звязка Євгенія, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Сумський фаховий коледж Сумського національного аграрного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'яненко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Це одне із найстрашніших слів у житті. 24 лютого 2022 року вся Україна прокинулась від страшних звуків та новин. Наші світлі та щасливі дні закреслила жахлива звістка. Почався відлік зовсім іншого життя, життя у війні. Замість звичайного, буденного ранку ми почули екстрене звернення президента про початок повномасштабного вторгнення російський військ на територію України. Паніка, страх, розпач, переживання - емоції, які відчули всі жителі країни.

Одним із перших міст, який опинився під бомбардуванням було місто Харків, у якому проживала моя двоюрідна тітка.

Зателефонувавши вранці, вона повідомила, що її будинок зазнав пошкодження. У великій розгубленості тітка зібралась та попрямувала на той час у безпечне місце до нас у селище. Також родичі з Білопілля у безвиході, шукаючи прихисток, приїхали до нас. Це була несподівана та незапланована зустріч. На жаль. Я чула стурбовані розмови про жахіття, яке не вкладалося в голові. Щохвилини всі моніторили ситуацію в Україні, слухали новини, телефонували близьким.

У моєму невеликому селищі було чути звук ворожої техніки, яка проходила транзитом вдень і вночі.

Через відчуття постійної тривоги і небезпеки я прислухалась до кожного звуку і шуму, адже вони могли вказувати на наближення якоїсь загрози. Ті звуки залишаться у моїй пам'яті назавжди. Періодичний гул важкої техніки, сморід пального - це ворожі колони, які прямували в бік нашої столиці, яку хотіли захопити за три дні. Потім почалися постійні тривоги та попередження "пройдіть в найближче укриття". З моєю родиною, зі страхом, ми швидко облаштували, як могли, укриття (підвал) та часто почали перебувати в ньому.

Моя бабуся з початку вторгнення постійно молилася і просила Бога, щоб ця "навала" закінчилася якнайшвидше.

Поступово, на жаль, ми почали звикати, що  живемо у тяжкі та страшні часи війни. Чи звикли? Думаю, що це важко… У моїй школі відновилося навчання, але воно проходило у дистанційному режимі. Як би не було, українська нація має бути освіченою та незалежною, тому я продовжувала старанно вчитися. Так, мені було важко, незручно, у навчанні заважали постійні тривоги, часті перебої з електроенергією, відсутність інтернету. Але я знала, треба терпіти. Чи легко? Відповідь – ні, важко… Проте нашим Збройним Силам ще важче, до цього часу вони міцно тримають оборону, захищаючи нас.

Ми, в свою чергу, намагаємося завжди їх підтримувати і допомагати. Тож, відвідуючи заклад позашкільної освіти, я долучалась до доброї справи.

Наші викладачі, згуртувавши нас, залучили до волонтерства. Я з щирою радістю та із великим задоволенням, що допомагаю плела маскувальні сітки, виготовляла обереги, малювала малюнки, дякуючи військовим за їхню мужність, захист  та стійкість.

Отже, попри все, український народ бореться, адже він незламний. Я відчуваю, що після початку війни дуже змінилась - подорослішала, стала на прості речі дивитись іншими очима, цінувати життя, родину та свободу.

Я впевнена, що ми обов’язково почуємо довгоочікуване слово “ПЕРЕМОГА!” і повернемося до щасливого та мирного життя.