Ми покинули все, що називали своїм стілька років. Коли переїхали у Львівську область, дитині було дуже важко. Він розмовляв російською, і через це інші діти били його по голові, знущались. Мені було дуже боляче на це дивитися. Згодом він пішов до школи і навчився говорити рідною мовою, але спогади про ставлення інших дітей залишилися і сильно вплинули на психіку.

З житлом було важко, з роботою також. Чоловік служить і по пів року не буває вдома. Дитині важко без нього. Починати життя спочатку — дуже важко, коли ти втікав лише в трусах і носках, бо більше речей не дозволяли брати.

Ми виїхали з окупації самостійно. Гуманітарної допомоги майже не було. Я передавала інформацію про житло та допомогу людям, які цього потребували. Речі, які давали дитині, виявлялися малими, тому ми віддавали їх іншим дітям.

Гуманітарку отримували дуже рідко — раз на рік, а дитина їсти хоче кожен день. Позичали кошти, купували необхідне, потім повертали. І так у боргах ми трималися, намагаючись вижити.

Все робили своїми силами.