Тимошенко Євгенія, студентка 1 курсу ВСП “Золотоніський фаховий коледж ветеринарної медицини БНАУ”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Війна - це незабутній шматок часу, який відбивається в пам'яті та залишається там назавжди. В різних країнах є своя історія війни і моя держава не є винятком. Ця частина життя навчила мене багатьом речам, до яких я ніколи не була готова. Ще ввечері я спокійно проводила час зі своєю сім'єю та сестрою, яка приїхала з далеких країв. Усе було так тихо та буденно, кожен насолоджувався своєю справою. Але наступного ранку незвичні звуки пробудили мене від глибокого сну,  все змінилося за долі секунд.

Не розуміючи до кінця, що відбувається, я із заспаними очима дивлюся на весь цей поспіх, який створили мої батьки, на столі вмить з'явились документи та тривожні валізи. Саме 24 лютого мій внутрішній світ максимально змінився, так само як і наша держава.

Спочатку був великий дух патріотизму, бажання допомогти та якось зупинити паніку, хоча б у колі своєї родини. Поступово моє осягнення війни змінювалось. Я побачила, яке жахіття та кровопролиття ховає в собі це слово, почала дорослішати та серйозно підходити до всіх цих речей.

В такі моменти починаєш цінити кожну мить свого життя, кожен погляд рідних, кожен дотик до них, кожен свій ранок та вечір. Ти вже розумієш, як тяжко було наших попереднім поколінням українців, що історія, напевне, повторюється.

Коли почалась війна, я благала Бога, щоб не зачепило місце, де мешкає моя родина, рідні, близькі, де живу я, і благаю досі, адже це страшно, адже я живу в такій області України, яка доволі недалеко від центру, поряд є міст, по ньому нещодавно поцілили, зруйнувавши опори.

В цей день дрижав весь посуд у шафі, і найбільшого занепокоєння завдавало нерозуміння того, що це і де саме… Окупанти знищують мирне населення, руйнують наші міста й села, і їх вже важко назвати людьми, адже гинуть діти, люди похилого віку та молодь, яка мала закласти підвалини майбутніх поколінь українців.

Мої почуття з кожним місяцем війни змінювалися, коливання від тривожності до безсилля забирали всю енергію до останньої краплі. Але українці не здалися, і я не маю здаватися, адже ми – єдині, наш народ набагато сильніший, ніж здається на перший погляд: зупиняємо танк руками, збиваємо безпілотники ворога  звичайною консервною банкою… Невже тут ще є якісь думки про те, хто може перемогти в цій кровопролитній битві?

Я вважаю, що ми є свідками нової історії, яка закарбується не лише в серці нашого народу, а й у серцях всіх людей світу, які допомагають Україні вистояти, засуджують агресію рашистів, роблять все, аби наблизити перемогу, зруйнувати плани вбивць.

Я знаю: «Україна переможе»! Ми назавжди запам’ятаємо цей страшний урок, який зробив нас єдиною нацією, здатною згуртуватися для боротьби із безжальним ворогом. Не пробачимо ніколи! Україна – понад усе! Слава героям!