Луканюк Катерина, вчитель, Філія "Малорожинська гімназія Кутського ліцею"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Холодної лютневої ночі сповістило телебачення що віроломно суне ворог в Україну майже по всій протяжності кордону з росією та б'є авіацією з Білорусі. Від цієї інформації ой як боляче кольнуло в самісіньке серце і щось невидиме здавило горло, а по обличчі полилися гарячі, гіркі сльози. Нестерпно защеміли невидимі струни душі у відчутті небаченого горя. Ранок не віщував нічого доброго. Страшні новини змінювалися ще гіршими, але розгубленість змінювалася впевненістю і бажанням хоч якось діяти, щось робити для тих, хто в перші години став на захист рідної землі.  

Робота шкіл по всій країні призупинена, а ми з колегами-вчителями  вже через день запускаємо збір допомоги воїнам і людям, що опинилися в зоні активних бойових дій.

День за днем в класах ліпили  вареники, варили на шкільній кухні та пакували у відерця. В коробки складали зібраний односельчанами крам і досталяли  до волонтерів, котрі що їхали туди, де було особливо гаряче. В такому постійному русі минають перші дні, так швидше минає час і відчуваєш себе маленьким гвинтиком великого механізму, котрий намагається зупинити страшне зло,  котре намагається знищити мою країну.

Вже з першого дня війни вервечкою потяглися ряди чоловіків-добровольців до військкоматів, щоб стати до лав війська чи тероборони та спинити ворожу силу, що чорною хмарою суне на наші мирні  землі, своїм поганським чоботом топче  родючий ґрунт і нищить все створене віками роботящими руками українців та вбиває все живе, що трапляється на її шляху.

Відчуваю гордість і страх за таку рішучість земляків , але, така людська природа, десь глибоко в душі радію, що мої найрідніші чоловіки (син і чоловік) давно знаходяться за межами України.

Серце підказує, що в такій ситуації чоловік, з його патріотичними  поглядами і з участю в двох революціях ,  не затримається довго за кордоном, але про наміри сина повернутися в Україну навіть думка не закрадається. Бо в моїх думках він надто молодий, щоб то зрозуміти тай з підліткового віку вже вчився в іншій країні. Але не так сталося, як гадалося. Гострою стрілою пронизало повідомлення від сина: «Я хотів Вам сказати, що вирішив повернутися в Україну, мені тут неспокійно, хочу бути там. Хочу приєднатися до ЗСУ при першій можливості і піти захищати країну».  

На той час сину було лише 22. Вони повернулися разом. Батько і син, вже п'ятого березня були призвані до війська.

Перші місяці вони служать разом, на Волині, а потім син пише рапорт і в складі штурмової роти їде на схід. Материнське серце стискається від болю, а уста невпинно шепочуть молитву, щоб Всевишній беріг всіх Захисників і мого сина. Спочатку був Куп'янськ, потім Красна Гора, Богданівка, Бахмут, Урожайне… Були короткі розмови і довгі дні невідомості, радість від отриманого смайлика і важкі періоди чекання. Йому було важко фізично, а мені невимовно важко морально.  Але після чергової контузії  його відправили на лікування.

Фізичне здоров'я вже не те, але мій син, як і чоловік досі в строю, а я завжди стоятиму за їхніми спинам і підтримуватиму, хоч би весь світ був проти них.

На нашу родину випало немало горя. В травні наша дочка стала солдатською вдовою з двома дітками на руках. В бою поліг  її чоловік, наш зять.  Вже його осяйна усмішка буде лише в нашій пам'яті і на фото, а маленька внучка і не відчує тепла і підтримки татусевих рук

…Минають дні, невпинно пливе час і залишає свої відбитки в кожному з нас. Але на превеликий жаль наша земля досі вмивається кровавими слізьми своїх синів і дочок, котрі за будь-яку ціну відстоюють наше право бути вільною державою, а не чиїмось вассалом. І вірю, що не забариться той час, коли буде винагороджено наші терпіння і знов запанує мир в Єдиній Соборній Україні!