Ігнатченко Яна, 9 клас, Максимівський ліцей Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпенко Олена Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Страшне слово, яке руйнує мирні будні і назавжди змінює життя. Ніколи не зітреться з пам’яті, той страшний ранок, коли у двері  мирних українців постукала війна. В той день, я прокинулася від гучних вибухів, перелякано  зіскочила з свого ліжка, стурбований тато вже метушився по хаті, а мама, зі сльозами на очах, колисала  маленьку сестричку, яка була налякана гучними вибухами дужче за всіх.  Одразу всі зрозуміли, що трапилась біда.  Я навіть не могла уявити, настільки той ранок  змінить усе моє життя...

Мій шлях війни почався з перших вибухів, з перших новин. Страх, невідомість – це перші відчуття.

Наступного дня ми з матусею пішли до продуктового магазину, від побаченого був шок. В крамниці було людяно, прилавки майже пусті. Люди в паніці купували все, навіть не потрібне. У мене на очах з’явилися сльози, стало страшно, що нам не вистачить продуктів. Мама мене пригорнула і поцілувала. Її поцілунок ніби торкнувся самого серця і заспокоїв моє хвилювання. Одразу стало радісніше і трохи спокійніше на душі від маминої любові та підтримки.  

В той час людей огорнув відчай, розпач, страх. Це читалося з очей, але так тривало декілька днів.

Жителі нашого села, незалежно від віку, швидко об’єдналися і почали організовувати збори речей, продуктів для наших захисників, які тривають і досі. Але найбільше пам’ятається, той, перший… Разом з родиною зібрали «коробочку тепла», у яку положили теплі речі, чай, солодощі, страви швидкого приготування, свічки, вологі серветки та набір для гігієни. А ще малюнки, зі словами вдячності за наш спокій та захист, які ми намалювали разом із сестричками. Відвозили разом з татком.  Від  побаченого стало трохи радісніше.

Люди збігалися з кожного куточку села з коробками у руках. Поспішали, допомагали один одному, не шкодуючи сил.

Це була справжня демонстрація єдності і небайдужості. Я відчувала себе частиною великої родини, яка піклується один про одного.  Моє серце палало від бажання зробити все можливе і неможливе для наших героїв. До таких зборів ми долучалися знову й знову і не припиняємо, збираємо «коробочки тепла» для наших захисників і захисниць. Обов’язково з малюнками, листівками, листами влячності за захист, за наближення Перемоги, в яку ми дуже віримо і чекаємо.   

Я бачила, як летять ракети. Декілька разів вони пролітали над моєю головою. Я чула, як розірвалася ракета неподалік від мого села.

Світло вибухів назавжди відбилося в моїх очах, змушуючи ховатися в тіні власних думок. Я стала мовчазним спостерігачем, що намагається вберегти себе від нової порції болю. Пережите ще більше спонукало мене бути волонтером.

Коли я працюю разом з волонтерами, я відчуваю себе частиною великої родини.

Війна стала для мене випробуванням, яке загартувало мій характер і допомогло зрозуміти, на що я здатна. З кожним днем я відчуваю, як у мені розкривається новий потенціал, який допомагає мені долати будь-які труднощі. Ми – велика команда, яка об'єдналася заради спільної мети. Разом ми непереможні! Я глибоко вірю у силу та незламність наших Збройних Сил України. Низький уклін нашим захисникам, які ціною власного життя боронять нашу свободу. Нехай цей важкий шлях завершиться нашою перемогою, і Україна знову засяє у своїй величі. Все буде Україна!