24 лютого в моєї тещі день народження. Планували відсвяткувати вдома, але ввечері ми сиділи в бомбосховищі. Тяжко навіть згадувати. Ми ще 24-го ходили в магазини, аптеки. Зразу ліками запаслися. Всі гроші витратили на ліки і продукти, щоб якось протриматися. 

Тиждень були там. Із нами старенька людина, їй дуже важко було спускатися в бомбосховища. Ліфти повимикали, і ми туди вже практично не ходили. Десь через тиждень уже Харків щоночі обстрілювали, і ми вирішили, що виїдемо.

У сина є машина. Він жив не з нами, але також у Харкові. Зателефонував і сказав, що колона збирається - його друзі будуть їхати. Ми рано-вранці виїхали зі сторони Баварії - там було безпечніше. І в цей же день ракета прилетіла в центр, на площу, де міська рада. Ми якраз були в дорозі, і все це сталося. 

Ми виїхали на Полтавщину – туди, де я народився. Тут у мене є багато знайомих.  Наші рідні по всьому світові роз'їхались. Дехто за кордоном. Тут практично нікого немає, всіх життя розкидало. У мене зараз роботи немає, намагаюся знайти. Я в Харкові відразу її втратив, буквально з першого дня війни вже на роботу не потрапив.

Я працював у приватника на підприємстві - він відразу поїхав, і нам не заплатив зарплату за січень і лютий. Просто втік із нашими грошима. 

І тут роботи практично немає. Та я й не можу працювати, бо здоров'я не дозволяє. У мене хворі суглоби, мені дуже важко пересуватися буває. У мене подагра. Допомоги спочатку було дуже багато. Ми і від Фонду Ріната Ахметова отримували. Звичайно, було приємно. Приємна підтримка людей. У нас люди добрі.

Зараз іншої мрії немає, крім миру. Хочеться скоріше повернутися додому. І щоб рідні та близькі були поряд.