Дмитренко Інна Михайлівна

Вчитель початкових класів Комунальний заклад «Харківський ліцей № 175 Харківської міської ради»

"Війна. Моя історія"

Останні місяці я жила в постійній тривозі. Невтішні новини: можливий напад, готуйте тривожну валізу; страшні сни: танки на вулицях міста, військові, чорні літаки в небі. Заспокоювала себе: куди ніч – туди й сон, та що не приверзеться….

І ось вівторок. ХНАТОБ. Учительська громада Харківщини нагороджує найкращих: переможців конкурсу Учитель року – 2022. Виступ мера міста. Він запевняє, що все в нас буде добре, але я інтуїтивно відчуваю його занепокоєння, чую, як дрижить голос, бачу невпевненість та розпач в очах. Увечері дзвоню рідним. «Усе буде добре! – переконує мене тітка.- Ми в 21 столітті. Яка війна?»

Середа. Середина робочого тижня. Метушлива, гамірна, переповнена проблемами та планами на майбутнє.

Четвер…На світанку мирне життя моєї країни зупинилося…Незрозумілі гучні звуки, дрижання та брязкіт скла, заграва на півдні. Виглянула у вікно і побачила ракету, яка пролетіла, потім зарево.. салюти ….але це були не вони… на жаль … Може це страшний сон? Ущипнула себе, боляче. Серце калатає. Ні, це реальність! Що робити? Як рідні? Дзвінок мамі: «Почалася війна!» Дзвінок від тітки: « У Вас теж? Вибухи!? »

Самотність вбиває. Страх пожирає. Не можу всидіти на місці. Міряю важкими кроками квартиру. О 5 ранку отримую багато смс- повідомлень від учнів 3-А класу: «До школи йти?» «А що робити?» « А можна я не прийду?» Розпач, не знаю, що відповідати дітям…..Тоді навіть і не здогадувалася, що буде школа, але вже без дітей… Визираю у вікна. Червоно-чорне небо. Кричить гайвороння, гавкають собаки…Налякані люди зібралися біля під’їзду …Хтось сідає в автівки і кудись їде. Куди?

Бажання бути поруч з родиною. В теплих маминих обіймах, почувати себе захищеною, як у дитинстві. Матуся своїми чарівними руками зніме біль, втому, убереже від небезпек. А вдома, як відомо, і стіни допомагають. ( Тоді я ще не знала про правило двох стін!)

Вирішено! Їхати додому? Але як? 150 кілометрів - не близький світ!

Дзвінок! Подруга. Пропонує їхати додому разом: по неї вже виїхав брат. Та як дістатися до них? Набираю OnTaxi. Мені щастить! Зібрала необхідне (гроші і паспорт). Ось де знадобилася б «тривожна валіза». Та я зволікала! Не вірила! А серце підказувало…

Ця дорога в таксі.. Користувалася його послугами до…користуюся й зараз Але ті миті не забуду ніколи…Вервечка машин повільно тягнеться. Усі перелякані, знервовані та безпорадні. Ми їдемо в невідомість. Час зупинився… Вибух! Здригнулася земля… Вогонь! Дим! Жах…

Доїхала… Зустрілися.. .Завжди відчувала, що мене охороняють вищі сили й мої померлі родичі. Спасибі, Боже, дякую моїм покійним дідусю та бабусі. Думаю, саме завдяки Вам вдалося подолати 150 км. дороги в заторах, безкінечних чергах. Назустріч нам їхали військові машини; страшні танки та гармати ніби наставили на ворога свої дула. Вони їхали захищати Харків. У той момент я не задумувалася, що задля мого порятунку майбутні Герої України тримали бій, намагаючись ціною власного життя зупинити ворога. Зараз усвідомлюю, що страшна орда була зовсім поруч.

А в ту мить я думала одне: як виїхати з міста, до рідної оселі та обійняти батьків. Довгі 8 годин… Безкінечні зупинки… Машини тягнуться, мов мурахи… Повільно… Але впевнено. Наполегливо. Куди? Вперед! Від війни! Чи назустріч війні? Головне: рухатися. Не стояти на місці. Як в уповільненому фільмі….

І ось знайомі серцю рідні місця. Заїхавши в село, розумію, що війна не накрила його своїм чорним крилом. Воно живе своїм налагодженим розміреним

життям. Видають лише очі. Стурбовані. Занепокоєні, подекуди заплакані. Але не безпорадні!

13 травня 2022 року я повернулася до Харкова. Він, мов поранений звір,,, Зруйновані будинки, скалічені людські життя, «розірвані» сім’ї .

Війна навчила, що життя коротке і треба його цінувати. Бо ти не розумієш, прилетить завтра в твій будинок чи ні. Жити на паузі важко, але ти намагаєшся допомагати людям, донатити, жити далі і мати надію та впевненість, що все закінчиться…Нашою ПЕРЕМОГОЮ!