Я з села Дудчани, це Херсонська область. У нас проходять бойові дії, ми зараз в сірій зоні. Життя до війни було гарне, у нас було все. А зараз немає нічого, мого чоловіка вбили. Немає ні хазяйства, нічого - розбили все, що можна було.  

Недавно померла мати. Вона була лежача, тому я не могла виїхати. Тепер не можу, бо чоловік убитий, уже пройшов рік, а він досі не ексгумований, ми вже запроси давали всюди. Все якось затягується, я не розумію ці станови. Я розумію, що війна. Ми по цей день знаходимося під російськими обстрілами, але ж якось живемо. Я б могла виїхати, але мене тут тримає ексгумація.

Чоловік підірвався на міні. Були воздушні приходи ракетні, і на одній з ракет були міни. Я не знаю точно, як вони називаються, але знаю точно, що ракети були російські. Його вбили одною з ракет.

Коли росіян вже вигнали од нас, дуже великі бої йшли у нас в Дудчанах. Це страхіття одне було! Ми в подвалах жили. Ну,  вигнали їх протягом півтора місяця. І через деякий час почали привозити гуманітарку. З харчами-то в мене не було проблем, ми не були голодні. Але за окупантів люди бідували, особливо ті, в кого не було ні роботи, нічого. 

Рашисти нас виснажили добряче: покрали багато чого, порозбивали, пограбували. Багато дуже позабирали, особливо з тих хат, з яких люди повтікали і не жили. Там покрали зовсім все: і електроніку, і техніку всю, і килими – все, що було цінне.

Як нас деокупували, ми такі раді були, що аж плакали. Рашисти тікали і нам сказали: «Тікайте, ховайтеся бо укри, бандерівці прийдуть і вас всіх повбивають!» А ми не могли їм нічого сказати, тому що боялися, в них же автомати. Ну нічого, наші хлопці їх вигнали, ми їм дуже дякуємо. 

Ми тепер вільні на нашій стороні, зате тепер на другій стороні Дніпра рашисти закріпились і нас бомблять кожен день. Якщо не по селу, то між селами бомблять, так що таке життя у нас зараз.

Слава Богу, що мої діти втікли в Польщу, тому що в дочки троє дітей. Син старший працював до війни по контракту, в нього тоже є сім'я, діти.  Зараз люди приїжджають, трішки побудуть, поприбирають - і знову тікають, бо не можуть витримати. Але у нас є людей 250, які постійно тут були і не виїжджали. Боялися, звичайно, але нічого, вижили. Ми вже коли починає стріляти, то ми розуміємо, чим стріляють, скільки буде пострілів, десь вже орієнтовно знаємо, що буде.