Дейнека Анна, 10-а клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях трішки не такий, як у всіх. Він розпочався позитивно, адже за день до початку повномасштабного вторгнення я готувалась до свого дня народження, який мав настати на наступний день.

Я покладала на цей день багато надій та чекала. Ось настала ніч з 23 на 24 лютого. О 12 ночі мене привітала подруга і написала повідомлення: «Ти бачила, щось насувається?»

Із здивуванням, не надаючи цьому значення, я відповіла: «А це знову щось вигадали, нічого страшного нема».  І після цього листування я заснула.

Прокинулась зранку від дзвінка подруги. Я радісно підняла трубку, бо чекала привітання, але почула зовсім інше: «Аня, мені лячно, щось страшне пишуть, десь вже вибухи. Я сьогодні не прийду, не чекай. А, до речі, з днем народження».

Пронеслося з її вуст. Після цих слів я почала плакати, і мені вже було не до святкування. Мама ходила, не знала, за що хапатися, адже до такого життя нас не готували.

Родичі в паніці телефонують, запитують, що робити, а відповідь ти й сама не знаєш.

Якщо чесно, я відчувала, ніби це сон якийсь, бо я не вірила й не очікувала навіть, що такі страшні речі можуть відбуватися в наш час. Але, на жаль, цей сон триває вже 1000 днів.

Мені так страшно ще не було ніколи, особливо в перші дні війни, коли ти сидиш та читаєш новини й плачеш від болю за свій народ та державу.

І ось за вікном звучить перша сирена. Це була дуже страшна невідомість. У цей проміжок часу, коли лунала сирена, я злякалась за всіх, писала всім друзям. За ці роки та дні переоцінила багато речей, наприклад, ставлення до людей. 

Дуже було страшно, коли був перший обстріл та влучення в торгівельний центр “Амстор”, у який я повинна була йти.

Ці 1000 днів відчуваю біль за кожне місто, за кожну людину та дитину… Ти сидиш і нічого не можеш зробити, крім підтримувати свою державу коштами й допомогою ЗСУ. 

З кожним обміном наших полонених у мене повні очі сліз. 

Дуже важко бачити своїх мужніх чоловіків, вигодуваних борщем, худими, знесиленими, але нескореними. 

Коли мені телефонує дядько військовий, я плачу, але не подаю вигляду, адже їм важко і без моїх сліз, але стриматися не можу.

Чекаю щовечора повідомлення “зі мною все добре”.

Кожен його приїзд — це свято, яке ти чекаєш. Те жахіття, яке він розповідає, не описати ніякими словами.

На жаль, наші хлопці дуже змінюються: у них додаються зморшки, сиве волосся, і майже у 50% чоловіків з’являється заїкання.

Дуже сумно за дітей, які залишилися без батька, мати без сина, а дружина без чоловіка. Хтось у полоні, а хтось взагалі в землі.  

Якось я йшла вздовж Майдану Незалежності й роздивлялась кожен прапор, поставлений рідними за свого героя. У нашому місті є алея слави, я вважаю таке повинно бути в кожному місті. Чесно після таких випадків у мене все стискається в грудях. Кожного дня ворог просувається і збирає землі, і кожен день ти живеш як останній, бо не знаєш, що тебе чекає завтра. Дякуючи нашим вчителям, освіта незламна, адже попри війну вони намагаються нас навчити, любити й оберігати. Ніколи не забуду свій 13-й день народження 24.02.2022. Допомагайте ЗСУ, і висловлюйте слова вдячності — це їм зігріє душу. Найвища цінність — воля!!! Пам’ятаймо про це!