Ті, хто пережив окупацію, вважають, що нічого страшнішого немає. Рашисти нівечили все, що збудували і облаштували українці, бо у них цього немає

Мені 55 років. Я вчитель математики і директор Мар'ївського ліцею Миколаївської області. Була в окупації весь час, поки нас не звільнили. 

У нас світло пропало в травні, відразу ж не стало води. Але один фермер, який виїхав, дозволив узяти свій генератор. І хлопці, які залишилися в селі, качали воду. Потім поламався генератор, і приходилося воду привозити з сусіднього села, кілометрів за десять. Навіть під обстрілами возили. Потім ми зібрали кошти, й ті люди, що виїхали з села, купили на території вільної України генератор і правдами та неправдами переправили нам. І в нас знову з'явилася вода. 

Якось мій чоловік пішов за водою, а коли прийшов додому, його трусило. До них підійшли двоє рашистів, які теж брали воду. 

Потім поставили наших хлопців на коліна і стали стріляти їм коло ніг. Слава Богу, не влучили. Вони просто прийшли показати свою зверхність. Я вважаю, що нормальні люди так би не зробили.

Коли росіяни зайшли до школи, то коїли жахіття. Якби вони просто забрали, але ж, навпаки, все громили, розбивали комп'ютери, жбурляли на підлогу. Стіни пообмазували, все зруйнували. Нормальні люди так не роблять. І зовнішній вигляд у них був жалюгідний. Ходили, аби в чому.  

Продуктів не було під час окупації, тому що магазини не працювали. Поки ще рашисти рухалися повз наше село, до 20 березня, наші люди якось проскакували і могли купити хліба трошки. А коли вже до нас зайшли окупанти, то продукти нам ніхто не доставляв. Пшеницю мололи, коржі пекли. Хліб для нас був найсвятішим, як то кажуть. Дуже не вистачало його.

Ми чекали, коли прийдуть наші хлопці. Дякуючи Богу, наше село не настільки зруйноване - лише декілька будинків. І не було в нас тут розстрілів, катувань. Хоча грабували, і школу нам розбили. 

Жалю до росіян немає. А зневага є. Я не знаю, наскільки вони зомбовані. Хоча були й такі, що навіть не знали, чого вони прийшли. А багато хто говорив, що такого, як в Україні, у них і близько немає. Наприклад, були шоковані тим, що в нас майже в кожного є машинка-автомат і зроблено багато чого в оселі…

У нас немає тепер школи - туди влучило два снаряди. Зруйнували повністю дах, два крила розбиті. Багато діток виїхали. Під час окупації тут було 17 дітей. А після окупації ми відновили навчання дистанційно. 

Якось протрималися. І коли 10 листопада зайшли наші хлопці, то нам було дуже радісно. 

Дякую всім організаціям, і Фонду Ріната Ахметова. Нам привозили гуманітарну допомогу, ще й досі привозять і продукти, і одяг. Уже починають працювати наші магазини, є вода, світло, Інтернет. Ми знову цивілізовані. Єдине погано, що в нашу громаду прилітають і «Шахеди», і С-300. 

Недооцінювати ворога не можна. Якщо не техніки, то живої сили в них дуже багато, її треба якось вибити. Я надіюся на наших хлопців. Думаю, що в цьому році таки ми почуємо про перемогу. Віримо в те, що ЗСУ підійдуть до наших кордонів. Росіяни говорять, що це їхня земля. Але їхня земля там, де вони раніше перебували. А тут - наша земля, наша Україна. 

Ми були окуповані, і дуже добре розуміємо, як почувається люди, які досі в окупації. Що там можуть зараз коїти росіяни, коли вони розлючені? Дуже хвилююся за дітей, яких силоміць вивозять. А потім ще спробуй, поверни ту дитину. Вона ж від страху може й прізвище забути.