Антоніні Іванівні з сім'єю пощастило виїхати з окупації ще на самому початку. Повернувшись у визволене місто, вона помітила, що ті, хто пробув тут весь час, дуже залякані
Мені 55 років. Я бухгалтер, живу у Снігурівці. Зараз працюю в ОТГ начальником фінансового відділу.
17-18 березня 2022 року нас бомбили, кружляли літаки. Це був жах. Я проживаю в місті Снігурівці Миколаївської області. У нас керівництва не було, нас усі покинули. Світла не стало й води. Росіяни розбомбили все. Зайшли великою кількістю техніки, їздили по нашому місту, начебто в себе вдома. Ми боялися виходити.
Моя сім'я жила на першому поверсі, і як тільки починали бомбити, ми тікали в підвал. Могли там до ранку сидіти. Бомби скидали, влучили у МРЕВ, зруйнували понад одинадцять будинків. Люди загинули. Одним словом, те, що ми пережили, – це дуже тяжко. Потім ми вже не змогли терпіти, і 24 березня виїхали.
Росіяни дали «зелений коридор», і ми поїхали через Березнегувате просто в нікуди. Тікали. Заїхали в Новий Буг, там була ще цивілізація. Нам в «АТБ» дозволили підзарядити телефони, зняти гроші з карточки. Ми бачили, що в магазинах усе є. А ми вдома сиділи в голоді та холоді.
Наші родичі зі Львівської області виїхали в Італію і написали нам, щоб їхали до них - нас зустрінуть, навіть супу наварять і принесуть. Це був будинок, де вони зробили капітальний ремонт. Ми туди поїхали, і нас люди зустріли, відчинили двері, погодували. Нам усе було дико, бо дуже тихо було кругом. Єдине, що поряд аеродром, і там гули літаки. Тільки вже наші.
Нам допомагали, приносили картоплю. Гарне було ставлення. Якраз був Великдень, нам і паски від громади давали. Нас чимало таких приїхало в Західну Україну. Дуже багато людей наших виїжджали, бо життя дорожче. Психіка в дітей травмована… Звісно, дуже багато в Снігурівці людей залишилося, що не встигли виїхати.
Ми виїжджали, а біля каналу наші стояли і махали, щоб бігом проїжджали. Нас проскочило шість машин, і буквально хвилин через п'ять чуємо: «Бабах!» В іншу колону, яка за нами їхала, влучила бомба…
10 листопада звільнили нашу Снігурівку, а 21 числа ми вже приїхали додому. Я ходила на роботу й помітила, що ті люди, які залишалися в окупації, поводяться, наче загнані вовки. По вулицях біжать, голову нагинають, по боках не дивляться. Бояться. А ми спокійно ходимо. Ми тільки трошки побули в тому жахітті, і вже трохи відійшли. А ті люди, які тут залишалися, тільки зараз приходять до тями.
На Великдень нас знову бомбили. На Снігурівку 12 ракет було випущено. У селі Василівці люди зібралися в церкву, щоб святити паску, і прилетіло біля церкви в парку. Там вбило хлопця і дівчинку, 17 і 18 років.
Люди з церкви тікали, бо там усі вікна попадали всередину, штукатурка посипалася. В нас у Снігурівці розбили школу, у гімназію дві ракети влучило. Це близько 300 метрів від наших домів.
Снігурівка до війни була дуже гарним, квітучим містом. Жителів багато, люди веселі, дружні. А після тих ракет у нас - наче Армагеддон. Вікон нема ніде. І сьогодні прилетіла ракета в село Івано-Кепине Баштанського району, біля кладовища впала. Люди якраз прибирали могилки, бо в неділю будуть поминати рідних, близьких. Довелося тікати з кладовища. У нас постійно сирена звучить. Ми нажахані. Приходимо з роботи і думаємо, чи вдома будемо спати, чи вночі побіжимо у підвал.
У нас школу розбили повністю. Чого добивається російська орда? У нас навіть унітази позабирали, машини, пралки. Все з хат виносили. Вони просто зомбовані.
Хочеться, щоб було майбутнє у нашої України. Хочеться, щоб було все добре, щоб наша країна перемогла, щоб цю орду прогнали з нашої землі. Я буду молитися за Україну та ЗСУ, щоб наші воїни всі були живі та здорові.
