Людмила Володимирівна вражена, наскільки росіяни виявились необізнаними і неохайними. І навпаки, які чемні й порядні були наші військові, що визволили Миколаївщину

Я пенсіонерка, хворію. Після цих нелюдів усі болячки полізли. Тепер тільки вдома сидимо – я й моя мати. 

Ми весь час були тут. Дуже боялися. Хвала Богу, у нас люди дуже хороші, нас не здали. Моєї доньки чоловік, хоч і колишній, військовослужбовець. І коли росіяни окупували будівлю її установи в Снігурівці, то знайшли документи. Хвала Богу, в неї зовсім інше прізвище, і вони нас не знайшли. Мій син теж військовослужбовець, офіцер. 

Окупанти заходили до нас у хату, у кожну шпаринку лізли, роздивлялися, де що лежить. Навіть у курник заглядали. Коли вони заходили, то все запитували, чому в нас у дворі по два будинки. 

Для них було дикістю, що ми, дві пенсіонерки, так добре живемо. Нам у домі діти зробили душову, воду провели, каналізацію вивели. Я не скажу, що ми шикарно живемо в порівнянні з іншими людьми. Але для них це було дуже дивно. 

До нас і офіцери їхні п'яні заходили. Ми їх дуже боялися. Вони все в нас запитували про «референдум». Я сказала, що не знаю, що воно таке. А він так подивився на мене скоса, пронизливо, та й каже: «Все вы знаете, только не хотите говорить. А чего вы хотите от референдума?»  А я хочу миру і спокою, дожити до смерті, скільки мені Бог відміряв, а іншого я не розумію. Я дуже боялася за себе і за матір, і діти за нас дуже боялися. Нам тяжко було. Сиділи п'ять місяців без грошей. 

Росіяни зайшли до нас у хату, а в нас на столі лежало два шматочки хліба і ложка вінегрету. Це те, що ми собі приготували поїсти, бо більше не було нічого. Питали про зброю в нас, про чоловіків. А в мене син помер старшенький, то я прикривалася ним. 

Вранці та ввечері Богу молилися, просили за діточок, які воюють, за хлопців, які гинуть. Це було дуже важко. Хвала Богу, вимолили, що росіяни відступили. А тепер кидають сюди ракети С-300. Ми вже вивчили, що де стріляє. 

Ми допомагали нашим хлопчикам: дзвонили, розказували, де вони розташувалися, і хлопці їх гатили. 

Я раніше працювала в училищі Снігурівському, тепер це професійний ліцей. Окупанти там сиділи, і ми здали їх. А росіяни потім добивали своїх же поранених. Це було дуже страшно. Ми чули автомати, кулемети.

Звичайно, син за нас хвилювався, казав, щоб я не лізла нікуди. Але я не можу відсиджуватися. Я повинна допомогти. Може, моє повідомлення хоч трошки наших врятувало. Молимося за загиблих і за тих, хто в полоні. Хочеться, щоб вони повернулися, бо це теж - наші діти, вони нас захищали. 

Наші сільські хлопці транспорт розбирали, щось ховали, щось закопували. Ніхто не сидів, кожен щось робив на свій страх і ризик. А нам обіцяли, що прийдуть і розстріляють. Якби вони в нас залишилися, тут був би котел. Хоча вони трохи в школі спали. Боже! Що вони після цього залишили! Суцільний безлад. А наші хлопці, які були вже тут, теж переночували. От вони як прийшли – чистенько, так і пішли – чистенько. У нас усі говорили, які наші хлопці культурні та чемні. Як ми їх чекали! Як ми їх обнімали, зустрічали! Хотіли їх пригостити тим, що в нас є, а вони, навпаки, нас пригощали. Наші хлопчики не голодують тепер.

Ми вдячні Рінату Ахметову, він дуже багато нам допоміг. Дякуємо всім людям, які нам допомагали і допомагають.  

Звісно, хочеться, щоб війна якнайскоріше закінчилася. Будемо сподіватися. Прогнозують хто як хоче, а ми надіємося на Бога… Раз вони нас не взяли, значить, Богу угодно, щоб Україна ще існувала.