Я з міста Сєвєродонецьк Луганської області. В мене була сім’я, два сини. Ми з чоловіком разом працювали в інституті. В 2013 році жили в Рубіжному, а в 2016-му в Сєвєродонецьк переїхали. Але у 2022 році 24 лютого прийшла біль, війна. 

Перші прильоти були в наш двір зі сторони Луганська. Ракети впали у дворі, повибивало вікна. Потім були ще сильніші обстріли: не стало ні світла, ні газу, ні води. Ми жили по підвалам, спали в одязі. 

Старший син в 2021 році пішов до армії на контракт, в штурмові війська. Як тільки прийшла біда, їх відразу вивели на передову. 

Ми 28 березня приїхали в Дніпро, бо вдома вже не могли залишатися, там умов не було ніяких, були постійні обстріли. Старший син вже був у Дніпрі в лікарні. А в травні він загинув. Поховали ми його в Дніпрі. Залишився молодший син, йому 17 років.

Нам допомогли знайти квартиру, і зараз ми винаймаємо житло. Довідку ВПО зробили, отримували гуманітарну допомогу. Дякуємо волонтерам. Звичайно, хочеться додому, хочеться, щоб було як раніше. Намагаємося триматися і вірити, що все буде Україна, вільна земля. По можливості намагаємось допомагати хлопцям.