Виїжджаючи з Маріуполя, сім’я Ольги не знала, наскільки окупанти просунулись вглиб України. Їм здавалось, що по всій країні відбувається те саме, але все ж таки вони сподівались на краще  

Мені подзвонив син, який працює в органах, і сказав о шостій ранку, що в Україні війна, що він виїжджає, бо такий наказ. Його дитині було вісім місяців. Я йому казала: «Куди їхати? Залишайся». А він каже: «Ні, я виїжджаю, і ви виїжджайте». Сказав, що обстрілюють аеропорт. Я подзвонила на роботу і сказала, що запізнюсь. Допомогла їм зібратись. Всі плачуть, руки трясуться. Вони виїхали, а ми залишились і я пішла на роботу. 

Я працювала на станції переливання крові комірником. Приходили донори і здавали кров. Люди дуже активно йшли. Нам сказали, що дуже багато поранених. Ми ходили на роботу, забезпечували роботу закладу. Потім з кожним днем ставало все страшніше, і я сказала, що вже на роботу не вийду. Я не медикиня і від мене небагато що залежало. Потім якось виживали і 16 березня виїхали.

Наш будинок постраждав другим у своєму районі. Він згорів десь 7 березня. Їжі вдома не тримали багато, але вистачило б. Протриматись до виїзду можна було, але воно все згоріло. Магазини не працювали. Ми приїхали до моєї мами. Ну і там у неї щось було. Не було хліба, картоплі, ліків не було. Чоловік із сусідом організовували костер. Шукали дерева, пиляли. Згуртувались, щоб вижити. Ділились у кого що було. Родичі з села передали хліб. Цукерки сусід приніс малому і каже, що це дитині буде, як смаколик. Я кажу: «У вас же свій малий є», а він каже, що буде і його, і моєму. Було дуже страшно. Ніхто ніколи не думав, що таке буде. 

Більш за все люди боялись літаків. Бо літаки – це авіабомби. А авіабомби – це кладовище. 

Я нікуди не ходила, бо боялась ходити. Ми жили в маминому домі, то нас там мало хто знав, але люди все одно питали, чи є в нас що поїсти, щоб нам щось дати. Те, що люди нас не знали і так відносились, було приємно. 

Виїхали ми в один день десь о дев’ятій ранку з Маріуполя і десь о десятій вечора вже були у Полтаві. Я знаю, що багато хто так не міг виїхати. Десь ночували в селах, в полях. Ми на свій страх і ризик їхали тими дорогами, якими, можливо ніхто і не їхав. Бо там були наче пастки. Іде дорога - і раптом посеред неї лежать повалені дерева то зліва, то справа. Розумієш, що якщо почнеться обстріл, то ти не зможеш швидко розвернутись і поїхати назад. 

Ми там трохи заблукали, але нам повезло і ми виїхали в один день.  Я знаю, що багато хто ночував на Василівці. Але ми їхали не через Василівку. Ми їхали через Пологи. Було десь 22 блокпости ДНР, і на кожному запитували, чому ми їдемо в Україну, а не в Крим. А на той момент ми не знали, що з Україною. Можливо, там так, як і у нас. Можливо, по всій Україні таке. Там – повне беззаконня. Боялись, що у нас заберуть машину і посеред поля залишимось з дитиною втрьох.  І куди тоді? Окупант нам казав, що вони скоро будуть у Запоріжжі. Але ми все одно настоювали на своєму. А коли доїхали до Оріхова, то там уже стояли наші хлопці. 

Ми їхали і думали, коли вже той останній блокпост ДНР. На той період ми не знали, до яких меж вони зайняли нашу територію. А вже під Запоріжжям нас організовано зустріли. І міліція, і швидкі. Пропонували їжу, допомогу у вирішенні нагальних проблем. Біля Епіцентру нас реєстрували, записували дані.

Ми зараз у Полтаві. Мій чоловік родом із Полтавської області. Він тут навчався і у нього у Полтаві живе рідна сестра. Я у батьків одна. Моя мама в Україні, мій старший син в Україні. Молодший син живе з нами. У мене не так багато і родичів. Є двоюрідні, троюрідні всі вони в Маріуполі. У них там ціле житло. А у нас мало того, що згорів будинок, так окупанти його повністю демонтували. Там зараз котлован, і нічого немає. Навіть на гугл картах є план і там чітко видно, що там котлован і немає ніяких будівель, які були поруч. Ні у нас, ні у сина тепер житла в Маріуполі немає.   

Чоловік працює, а я поки  що - ні. Спочатку  син переживав і боявся один залишатись у квартирі. Працювати треба, бо зараз дуже важко. Але поки що дома. 

Люди повинні вірити. У нас одне бажання на всіх - щоб була перемога. А друге бажання всієї родини - щоб ми, нарешті, повернулись в український Маріуполь. Звісно буде важко. Полтава теж гарна, але хочеться додому.