Мені 72 роки, я пенсіонерка, вдова. Маю двох синів. У перший день війни було і страшно, і важко. Та тоді ми хоч дома були, а тепер виїхали, бо село стирають з лиця землі. Зробили руїни.

Світла у нас два роки немає, води також. Ну, люди поробили свої криниці, ми їздили туди набирали. Хліб возять як гуманітарну допомогу, а тепер в село взагалі ніхто не заїжджає, бо сильні обстріли. А всі хочуть жити.

Мене все шокує. Як тільки росіяни зайшли, то всі розповідали, як людей ґвалтували, різали, стріляли. Я дуже за онучку переживала. 

Мене сват вивозив. Приїхав раненько, поки дрони не літали. Я взяла пару одежин, та й поїхали.

Кажуть, що орки курей всіх порізали в селі, а собаки бігають - пройти ніде. 

На психіку це все сильно дало. Навіть тут, у Воронцівці, як десь далеко бахне, то мене вже і підкидає, і тиск скаче.

Так хочеться миру, і щоб хлопці прийшли живі з фронту, щоб хоч трошки пожити в мирі. Нехай вже будемо і без світла, і без газу, головне - щоб був мир.