До війни ми проживали в селищі Козацькому, біля Каховської ГЕС. О п’ятій ранку пролунав перший вибух, і ми стали ховатися. Але коли вибухало все сильніше, то вже вирішили виїхати. Це було спонтанне рішення. 

Виїжджали в ніч, уже темно було надворі. Дуже страшно було, у нашому селі вже були рашисти, дорога була вся побита танками, але потім було все добре, далі вже нікого не було. З села тоді окупанти ще випускали, але ми бачили, що вони людей зупиняли.

Зараз із батьками майже немає зв’язку. У них уже третій день немає світла, і немає зв’язку з ними. Кажуть, що вже 3 місяці немає газу. А коли немає світла, то немає й води. Батьки роблять запаси. Але зараз ГЕС розбили, і тепер нема як проїхати до міста. І в магазині нічого не купиш, бо пенсії не платять. Платять тільки тим, кому на карту виплати приходять, а ті, хто на пошті, не отримують нічого. Є люди, які під процент допомагають знімати гроші. 

Мій батько вже місяців п’ять не отримує пенсію - не має такої можливості. Нашу українську допомогу не пропускають, і взагалі жодної допомоги там немає, наскільки я знаю.

Ми виїхали в Нововоронцовку. Там жили місяць, а потім там почалися бойові дії, і ми з дітьми переїхали в Кривий Ріг. Зараз тут проживаємо. 

Складно все: з найпершого вибуху і до сьогодні. Все шокувало. Час для нас зупинився ще в лютому. Ми досі не можемо в усе це повірити. За батьків дуже переживаємо. Роботи немає, отримуємо тільки гуманітарну допомогу і виплати ВПО. У мене маленька дитина, я не можу її кинути й піти на роботу.

Ми спочатку думали, що це на пару тижнів, але війна затягнулася надовго, і ми вже не знаємо, що й думати. Хочемо вірити в те, що зранку встанемо – і по телебаченню по всіх каналах скажуть, що війна закінчилася.