Я з чоловіком і дітьми жила в Гуляйполі, в школі працювала. 24 лютого вранці мама зателефонувала і сказала, що почалася війна.

Ми виїхали своїм транспортом. На початку війни це було неважко. Але там залишилася і квартира, і все інше – ось це важко, звісно. Ми виїжджали до Запоріжжя - туди, де мали можливість зупинитися, де в нас є родичі. Ми тут потроху підробляємо.

Тут було багато гуманітарної допомоги, тож я не можу сказати, щоб нам критично чогось не вистачало. 

Мене зворушує те, що людям досі допомагають, програми гуманітарної допомоги функціонують досі. 

У деяких родичів будинки вже розбомбили. Найважче – це дізнатися, що ти залишився без житла, без домівки. Війна ще не закінчилася, і ми досі в підвішеному стані.

Особисто я спокійно все сприймаю і реально розумію, що потрібно далі жити. Але є знайомі, яким тяжко і, мабуть, потрібна допомога психолога. У мене тепер є одне переосмислення – не потрібно прив’язуватися до матеріального.

Я думаю, коли війна закінчиться, то ми це побачимо.