На початку окупації мешканці Енергодару і прилеглих сіл відчували гостру нестачу продуктів. Грошей теж не було

24 лютого зранку ми ще поїхали на роботу. Був приліт у Кам'янку-Дніпровську, але ми його не чули. Нам сказали, що в школу і садочок не йти, ми почали читати новини і побачили, що почалось повномасштабне вторгнення. 

Світло, газ не відключали, але хліба не було зовсім. У перші дні війни закінчились продукти, бо всі розкупили. Ми переїхали в село поблизу, в будинок. В сусідньому селі є хлібозавод, пекарня, але там закінчилася мука, і в селі не було ні хліба, ні муки – нічого. З продуктами було дуже важко. Готівки не було.

Зустрічалися зовсім чужі люди, які допомагали. Відгукнулися ті, від кого й не чекав. Почав спілкуватися зі знайомими, з якими ніколи не спілкувався, а почали спілкуватися через те, що у нас одна думка: ми за Україну.

Залишати дім було важко, дорога була важка. Втратили односельця на війні - це теж було дуже важко. До сих пір, мабуть, важко. Звірства, які творять російські окупанти, і зараз шокують.

Ми не ризикнули виїжджати першим «коридором», бо боялись, що нас обстріляють. Росіяни це практикували. Потім думали, що ось-ось скоро прийдуть наші. Готували підвали, воду, їжу, а потім зрозуміли, що можна ще довго чекати, а роботи немає, гроші закінчуються, страшно. Після новин з Бучі в окупації стало взагалі непросто. Потім ми побачили російську техніку, яка заїхала до нас в село. Діти були шоковані. Ми вирішили, що не хочемо так, хочемо вільно жити, і виїхали. 

У мене зламалась машина. Ми її і штовхали, і нам допомагали. Було страшно залишитись в машині на блокпості окупантів, особливо - щоб вони не заговорили з дітьми, тому що дітей розговорити легко. Діти йдуть на контакт, особливо маленькі, бо не розуміють, що це чужі, що це військові, які прийшли вбивати наших людей, таких як ми. Було страшно, що не пропустять, коли почалися постріли на пропускному пункті у Василівці. Ми приїхали, як я вважаю, швидко, за п’ять годин, тому що наче була евакуація Маріуполя за допомогою ООН і Червоного Хреста, тому це був «зелений коридор». Ми не чекали: сіли самі і поїхали, наздогнали колону у Василівці, приєдналися до неї. 

Ми прожили три місяці в Запоріжжі, потім виїхали далі – туди, де безпечніше. Я не знаю, як воно далі буде, навіть не можу планувати зараз нічого.