Історії, які ви нам довірили
Улюблена робота в будівельній сфері, яка приносить стабільний дохід. Автомобіль і рідний дім, де завжди тепло й затишно. Усе це мені довелося залишити в Алчевську та в червні 2014 року виїхати разом із сім’єю: дружиною Наталею, дітьми – 15-річною Ольгою, 11-річним Віталієм і новонародженою Аріною, якій на ту мить було лише три місяці. У рідному місті почалася справжня війна.
Виїхати на своїй машині я не зміг, тому що вона була на штрафмайданчику. Тому виїжджали на автобусі, який організовували росіяни. По всьому місту були розклеєні оголошення про безкоштовні автобуси. Однак не зовсім вони і безкоштовні виявилися. З кожної людини брали по 100 грн. Нам вдалося домовитися, щоб хоч за дитину не платити, все одно Аріна в нас на руках була. Тому виклали за поїздку близько 500 гривень.
Опівночі нас висадили в місті Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Хто був без важких сумок, одразу ж побіг на вокзал займати сидячі місця. Нам «комфортабельних» місць не дісталося, тому немовля спало на підвіконні, старшим дітям ми на підлозі постелили, а самі по черзі спали на сумках.
Ми купили квитки на електричку до Ростова. А вже там від МНСників дізналися, що квитки для біженців із Донбасу безкоштовні. І в касах про це ніхто не сказав, а таких як ми, там три автобуси було. У Ростові до нас по-людськи поставилися, допомагали як рятувальники, так і волонтери. Там жили на залізничному вокзалі. Спали в залі очікування.
Волонтери годували нас тричі на день. Приносили підгузки й ліки. Подарували візок для Аріни. До того дитина спала та гралася в кріслі або на підвіконні.
На вокзалі через Інтернет зв’язалися з родичами дружини з міста Валки. Вони сказали їхати в будь-яку точку України. Вони зможуть нас забрати. Ми на останні гроші купили квитки до Харкова.
У місті Валки нас зустріли родичі, які виділили нам кімнату. Власне, в ній і жили діти, а нам, дорослим, доводилося спати в гаражі. Дуже вдячні, що вони нас тоді прийняли, хоча в самих місця не було.
Ми не стали зловживати гостинністю, почали шукати житло. Нам неодноразово відмовляли в оренді. І навіть троє дітей не були перешкодою для орендодавців. Уся справа – в прописці.
Але з горем навпіл ми все ж орендували 3-кімнатну квартиру в селі Шарівка Валківського району. Там років п’ять ніхто не жив. Ми тиждень відмивали кімнату від бруду. Від старості розсохлося й випало вікно. Усе б нічого, але в квартирі не було навіть душу. Якийсь час ми щотижня їздили до Харкова, щоб на залізничному вокзалі душ прийняти. Волонтери домовилися з адміністрацією вокзалу, і переселенців безкоштовно туди пускали.
У мене дуже великі й амбітні плани. І поки в ці плани повернення до Алчевська не входить.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
