«Приводять дітей, які страждають на панічні атаки»

У рідному Алчевську я виховувала двох дітей, мала власну квартиру, машину й займалася улюбленою справою – працювала дефектологом у власному центрі. І вмить залишилася без нічого. До столиці я їхала із сином і донькою, а у кожного – по сумці з необхідними речами.

У Києві знайшла себе не зразу. Просто не було сил: ні моральних, ні фізичних. А тут ще дзвінки від знайомих, що залишилися в Алчевську. Вони розповідали, як було захоплене рідне місто, як розкрадається медичний центр, у якому я працювала. Як від морозу лопнули батареї в моїй квартирі. Як зникає все, що було для мене дороге.

Зараз моє життя в Києві. Знімаю квартиру та приміщення під корекційний центр. Це зараз у мене великий хол і 5 кабінетів із ремонтом, затишними меблями і спецобладнанням, а спочатку це було одне велике приміщення з голими стінами. Ремонт затіяли своїми силами – шпаклювали, фарбували, ґрунтували. Допомагали співробітники й волонтери. Люди телефонували й передавали будівельні матеріали. Частину робіт виконати допомогли будівельники з Донецька.

У команді в нас є психотерапевт, нейропсихолог, сенсорний терапевт, реабілітолог, дефектологи, логопеди. До нас часто звертаються люди з Донецької та Луганської областей. Відбиток дала екологія, яка на Донбасі залишала бажати кращого. А ще війна. Діти, із якими я займаюся, їм зараз 4 роки і більше. Вони були в материнській утробі, коли почалися військові дії, або зачаті в той час, коли велися запеклі бої. І все переживання жінок відбилися на здоров’ї дітей. Часті звернення з дітьми-аутистами, ДЦП, затримкою психомовного розвитку.

Приводять і дітей, які пережили обстріли і страх смерті і страждають на панічні атаки, розучилися довіряти навколишньому світу, замкнулися в собі. Переважно це діти з Дебальцевого.

Люди розповідали, що в січні й лютому 2015 року намагалися залишити місто, але не змогли і стали свідками інтенсивних бойових дій, які потім назвуть Дебальцевським котлом. Таким дітям і дорослим дуже потрібна кваліфікована психологічна допомога.

Увесь час згадую дівчинку з Дебальцевого, яка в п’ятирічному віці разом із бабусею близько 20 днів провела в підвалі, поки їх звідти не вивезли волонтери. І навіть після двох років у мирному Києві дівчинка так і не навчилася посміхатися і радіти. Вона тільки розтягує куточки рота немов робот. На мамі ця ситуація теж відбилася, довелося і з нею попрацювати. Поки дочка була в підвалі, жінка перебувала в Києві, шукала роботу й житло, щоб потім перевезти рідних. Дізнавшись про обстріл міста, вона пробувала будь-якими способами приїхати в Дебальцеве. Але ви розумієте, що тоді мало хто з волонтерів міг у це місто дістатися...