В перші дні війни Софія переховувалась від обстрілів в підвалі у Харкові. Рідні міста деяких її сокурсників вже були окуповані, з батьками зв’язку не було, тому студенти поїхали з Софією до її мами.
Уже сім років, як я переїхала з Кіровоградщини до Харкова і почала там навчатись. Спочатку закінчила медичний коледж, потім зрозуміла, що мені це не дуже подобається, і пішла навчатись до поліції. Саме 24 лютого я знаходилась у Харкові. Прокинулась від вибухів. Тремтіли вікна, сипалось щось по даху. Саме переді мною відбувались всі жахи.
За командою «Збір» всім працівникам і курсантам необхідно було зібратись на визначеній точці. Дістатись того місця ще була можливість, а назад потрібно було йти пішки. Всіх почали розпускати. Ті, хто вирішив залишитись, патрулювали наш університет, їм видали зброю, бронежилети.
Наш університет знаходився на окружній дорозі, саме звідки почались наступи. Саме там були прильоти, вже було чутно звуки вибухів. Поряд знаходиться аеропорт. Пізніше були прильоти і по аеродрому, і по університету, але там вже не було ні курсантів, ні працівників - всіх евакуювали.
Я ще залишалась у Харкові і прощалась із життям, бо були масштабні прильоти, на сусідню вулицю почали заїжджати російські танки, і було дуже страшно.
В підвалі, де я сиділа, зв'язку не було, але все закінчилось добре. Слава Богу, залишилась жива і виїхала до батьків. Ми прийняли до себе дітей з нашого університету, бо їхні міста вже були окуповані - вони не могли туди поїхати, і не мали зв'язку з батьками і близькими. Вони проживали в нас.
Згодом ми були вимушені переїхати до Вінниці, де продовжували навчатись. Щоб якось допомагати, я знову почала займатись медициною, навчилась керувати дроном. Коли потрібно, викладаю тактичну медицину і управління БПЛА.
Найскладнішими були переїзди з одного міста в інше і переживання за рідних. В нашій сім’ї п'ятеро дітей. Батько і чотири мої брати пішли на війну, і мама залишилась сама. У неї проблеми з серцем, і щоб не збожеволіти, вона почала займатись волонтерством.
Про нашу сім’ю написали в журналі, і люди якось більше стали долучатись до волонтерства, коли прочитали історію моєї мами. Почали більше допомагати, хто чим може. Хтось там носочки вив'язав, хтось пиріжків напік.
Хочеться, щоб всі повернулись додому живі. Когось, на жаль, уже не повернути в багатьох сім'ях. Але хочеться, щоб моя сім'я вся зібралась, як раніше, всі разом: батьки, брати, їх діти – єдине, про що я мрію.
