Шкляр Софія, 9 клас, Пирятинський ліцей №6 Пирятинської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федірко Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022. Коли почалася війна, я була в 6 класі. Взагалі не могла повірити, що в сучасному світі може зародитися таке вороже ставлення до країни і перерости аж у справжню війну. В перші дні не могла прийти до тями і зрозуміти, що взагалі відбувається. Моя сім’я планувала виїжджати за кордон. Я сильно плакала і благала залишитися вдома, і не пошкодувала, що залишилась. Дякувати Богу і нашим військовим, що в моєму місті не було обстрілів і того жаху, що був в інших містах. Так, було страшно коли над будинками пролітали ракети і літаки.

Кожну тривогу я з батьками ховалася в підвал. Навіть вночі прокидалися від звуку сирени і бігли в укриття.

Пам’ятаю, один раз спала в підвалі на матраці аж до ранку… А також, мене ще лякало те, що під час масштабних повітряних тривог зникав зв’язок і світло. Здавалося, наче я була відрізана від світу. Я не могла зв’язатись зі своїми рідними та друзями, тому дуже сильно нервувала за це.

Весна 2022. Мої батьки повинні були ходити на роботу, але мама дуже боялася залишати мене саму вдома. Тому вона вирішила мене відправити до бабусі і дідуся в село, яке знаходилося недалеко від міста.

Там я залишилася жити на деякий час. Заняття в школі відновилися, але дистанційно, тому я повністю поринула в навчання.

Літо 2022. Нарешті я змогла повернутися в місто. Знову відновились тренування з тренером з легкої атлетики. До військового стану всі якось звикли. Все літо я провела вдома, займаючись своїми справами. Займалася спортом, допомагала батькам по дому, іноді виходила гуляти. В моєму регіоні було досить спокійно, тому вже не було так страшно.

Хоча в інших областях країни прильоти були вагомі, і знову гинуло багато людей…

Вересень 2022 – березень 2023. Весь 7 клас було онлайн навчання. Знову ж таки я була зайнята тільки навчанням та тренуваннями. Спілкувалася тільки з двома друзями та на вихідних виходили гуляти. З однокласниками я майже не спілкувалася, і вони наче стали для мене чужими, бо через війну я рік не навчалася з ними в одному приміщенні.

Взимку було нелегко. Вимикали світло, іноді не було води. Але з настанням весни темрява скінчилась.

Березень – серпень 2023. Розпочалося навчання в школі. Було дуже важко і незвично, але не дивлячись на велику кількість повітряних тривог старалися вчитись. Під кінець весни почала більше гуляти, знову здружилась з однокласниками та навіть знайшла компанію, з якою провела все літо. Про війну вже не так часто згадувала, проте не забувала завдяки кому я можу спокійно гуляти, спати і жити повноцінне життя.

Вересень 2023 – червень 2024. Розпочався 8 клас. В цьому навчальному році ситуація стала більш стабільною. В школі запровадили змішане навчання. Цього року війна не дуже сильно на мене впливала, тому життя трохи налагодилось.

Більше було можливостей виїжджати на змагання з легкої атлетики в різні міста України. Це дуже мене втішало, тому залишилось багато приємних спогадів.

Вересень – жовтень 2024. Літо я провела вже в зовсім іншій компанії друзів. Знову ж таки багато тренувалась та готувалася до змагань в новому сезоні. Та особливо в цей рік, в 9 класі я все більше почала помічати, як сильно на мене впливає війна. Після двох років війни в мою область частіше почали прилітати ворожі ракети, шахеди та літаки. Тривог стало все більше, якщо порівнювати  з минулими роками. Через це на початку вересня я не змогла прийняти  участь у важливих змаганнях, до яких готувалася все літо.

Я була дуже розчарована, що всі старання були даремними. Але я довго не сумувала, а продовжила далі працювати, прийнявши ситуацію.

Через десятки тривог пропускаються багато уроків, тому завжди важко щось наздоганяти і вивчати самостійно. В підвалі, де мало свіжого повітря, я почуваю себе дуже жахливо. Через свій стан теж пропускаю багато занять. Я стараюся не нервувати, а робити все в міру своїх можливостей. Бо для мене моє здоров’я і емоційний стан – найголовніші.

Так, порівняно з іншими людьми, мені дуже пощастило, що я залишилася вдома, з дахом над головою і поруч всі мої рідні. Війна нас сильно змінила.

Нікому не відомо, коли і як вона закінчиться. Але поки нас захищають військові, ми повинні продовжувати жити. Вони борються і не здаються до останнього, тому ми повинні також робити все можливе задля перемоги. В такий  непростий час ми зобов’язані допомагати одне одному, розуміти, поважати, кохати, цінувати кожну мить та не забувати, що життя продовжується. І поки в нас є можливість жити , ми повинні прожити це життя сповна.