«У перший день обстрілів у нас дванадцять будинків пошкодили»

Віра Миколаївна під час бомбардування втратила житло, яке десять років будувала разом із чоловіком. Будинок кілька разів потрапляв під обстріл і відновити його досі не вдалося. Наразі мешканка Валуйського мріє про мир, щоб частіше бачитися з онуками та підростаючими правнуками.

До війни нормальне життя було. Ми з чоловіком будували десять років. Самі ніхто не допомагав. Потім у чоловіка діагностували некроз нирок, три роки його лікувала, але ми не витягли його. 2011 року його не стало. Дочка моя у Кривому Розі живе, а син тут на території.

Перед початком війни говорили, що під час бомбардувань треба лягти на підлогу. А коли в нас почався обстріл, я стала посеред хати, як укопана. Боялася, кричала, а потім подивилася у вікно, що через дорогу такий самий стан будинку, як мого. Я зрозуміла, що треба швидко вимкнути газ. Перекрила опалення та вибігла на вулицю.

Першого ж дня обстрілів у нас дванадцять будинків пошкодили. А потім рівно за тиждень – повторно. І в мій будинок знову потрапило. Вікна повилітали і дах постраждав. Загалом, тричі перекривала дах, але повністю відновити не вдалося, я зараз у кухні живу.

Вільно пересуваємось, доки немає війни. Але нещодавно знову лунали вибухи. Душа розболілася, звісно. Років десять життя свого я втратила за цей час.

Дуже хочеться миру для себе, дітей, онуків та правнуків. У мене одна онука у Харкові живе, щодня з нею телефонуємо, а з Києва на літо до мене правнуки приїжджали. Хотілося б бачити їх найчастіше.