Історії, які ви нам довірили
Ми із чоловіком жили вдвох, дітей у нас не було. Чоловік помер у листопаді 2020 року від онкологічної хвороби. Я на ходунках, але доглядала його. У мене туберкульоз кульшових суглобів. Сама я народилася у Луганську, а сюди переїхала, коли вийшла заміж. Ми прожили разом сорок років. До війни було гарне життя. Було здоров'я, займалися теплицями, гроші були. Ми жили не тужили.
Я мала їхати до санаторію. Взяла путівку, мені виписали направлення на дванадцяте число. Це був четвер, червень 2014 року. Мені що півроку потрібно було проходити курс лікування. Але в п'ятницю, здається, о 5-й годині ранку почали обстрілювати Макарово, а ми знаходимося за кілометр від нього.
Все летіло над нами, падало поряд. У сусідів було попадання до двоповерхового будинку, а уламки полетіли до нас. Знесло половину даху, два вікна. Сусідський будинок горів. В інших сусідів вилетіли вікна.
У лютому 2015 року в іншої сусідки впало за п'ять метрів від нашого будинку. У неї на городі впало, а у нас у спальні вікно виходить саме до неї на город. І знову половина даху розлетілася.
Ми наймали людей, у лютому знімали побитий шифер та змінювали на новий. Трохи підправили, та все одно дах протікав. Ми жили так близько року, а може, й більше. Потім нам допомогла гуманітарна організація, і якби не вона, ми, напевно, жили б із плівкою на вікнах.
Війна кардинально змінила наше життя. Раніше ми торгували, були гроші. У 2016 році у чоловіка стався інсульт, а 2018-го у нього виявили онкологію. Я його витягала, а сама не ходила.
Все йшло на лікування. Недоїдали, заощаджували на всьому. Добре, що надавали продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Спочатку чоловік один отримував, а потім, коли мені виповнилося 65 років, і я почала отримувати. Чоловік був на 14 років старший за мене. Тяжко було, а морально так взагалі не дай Боже. Досі не сподіваюся ні на що гарне.
Це дуже страшно. Під час обстрілів я шльопала у підвал. Чоловік сидів у домі, казав, що буде, то буде. Він не ховався. А восени, коли обстріл був дуже інтенсивним, ми ховалися в підвалі вдвох. Але там посидиш хвилин тридцять – і весь одяг стає вогким, там було дуже сиро та холодно. Світла не було вісім місяців. Слава Богу, хоч газ, якщо й перебивало десь, то одразу робили. Їсти готували на вулиці.
Мрію, щоби все повернулося і було, як раніше. Це найбільша мрія.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
