Коли Харків обстрілювали і закрились магазини й аптеки, Сергій розумів, що потрібно рятуватись разом із дружиною і маленькою дитиною. Але вони деякий час не могли наважитись виїхати з дому

Я з міста Харкова. Моя дружина працювала вчителькою, я - на заводі, де ми виготовляли холодильні шафи. У нас маленька донечка. 

В перший день я відчував розгубленість, багато чого було незрозуміло. Я не думав, що таке може трапитися. О п’ятій годині мене розбудили батьки і сказали, що тривогу включили - війна почалася. 

Спочатку неможливо було нічого дістати: ні продуктів, ні памперсів, ні ліків. Коли захворіла дитина, ми не знали, що робити, тому що всі аптеки були зачинені. 

Було потрібно виїжджати з Харкова. Було тяжко, бо ми не знали, куди їхати. Поїхали в нікуди. Спочатку попрямували в Золочів до батьків, потім до Полтави, а зараз вже стало тихіше, і ми повернулися додому.

У Полтаві нас поселили в дитячому садочку. Колектив дуже чуйно відносився, було дуже приємно, як нас підтримували. З розумінням ставилися до того, що ми вимушено покинули дім і приїхали до них.

Голод нам не загрожував: на початку війни була проблема, але були запаси, потім дякувати Фонду Ріната Ахметова - ми від нього також отримували декілька разів допомогу.

Мабуть, російські війська вийдуть з території України не так швидко, як би хотілося. Але маємо надію, що це закінчиться в цьому році. І ми повернемося до мирного життя, і будемо займатися тим, що і до війни.