Мені 81 рік, проживаю в місті Дружківці. Я погано ходжу: з п’ятого поверху вниз не спускаюся, тільки по квартирі з паличкою пересуваюсь. У мене ноги до колін не працюють.

В перший день війни страшно було, літаки кружляли. У мене ще й стрес від цього. Тепер, як тільки якийсь тріск, – в мене відразу серце калатає.

У нас три місяці не було води, газу, світло теж вимикали. Ліками мені допомагають волонтери. Мені мама розповідала про те, як я народилася під час війни. А зараз, мабуть, іще гірше.

Мене й зараз шокує те, що немає спокою. Лягаєш спати і думаєш, що цього разу прилетить. Тільки і чуєш, як гупає. 

Але куди діватися? Жити ж треба. Не ляжеш же живим у могилу. Навчилася долати стрес завдяки людям, сусідам, які мені допомагають.

Війна дуже погано вплинула на всю родину. Ми були всі разом, а зараз приходить дитина раз на тиждень. А якщо десь грюкне, то відразу дзвонить, питає, чи все в мене добре. Так ми і живемо. Мені вже стільки років! Я навіть не знаю, що буде далі, мені б тільки миру дочекатися.