Ми з селища міського типу Кам'янка Пологівського району. Виїхали 5 квітня звідти. Уже 3 березня була окупована наша територія. Ми зараз проживаємо з донькою в Запоріжжі. Вона інвалід дитинства. Чоловіка в мене немає.

В перший день війни я на роботі була, і якраз нас обстріляли «Градами». Ми дуже перелякалися і швидко повтікали додому. 

Орків там усе більше ставало. Більше техніки стали приганяти. Я про дитину турбувалася. Магазини не працювали, аптеки були зачинені. Я без роботи залишилася. 

Перед тим, як ми виїхали, 15 днів у нас не було світла, а потім полагодили. А вода у своєму дворі в нас була. Наскільки я знаю, вода і світло наразі там теж є. 

Ми виїхали своїм транспортом. Я була за кермом. Ми дивовижно швидко проїхали всі російські блокпости. Їх, здається, було 19, якщо я не помиляюся. Коли ми заїхали вже на нашу територію, на блокпості перед Запоріжжям хлопці винесли дитині шоколадку. Це було зворушливо, приємно.

Вже після того, як ми виїхали, почалися більші труднощі. Росіяни стали по хатах ходити і перевіряти майно. Ми вчасно виїхали, нам було легше. 

Психологічно важко залишитися без роботи, без свого дому. Мама там. Переживаю за неї, а вона за нас. Морально тяжко. 

У Запоріжжі моя старша дочка живе з чоловіком і дітками. Вони мене підтримують, допомагають. Мені в цьому плані трошки легше. Сподіваюся, що з 1 вересня почнуться уроки, школа. Я працювала фармацевтом в аптеці. І в лікарні робила. У мене є медична освіта. Сподіваюся, що роботу знайду. 

Дуже хочеться, щоб наша перемога швидше сталася. Віримо в наших хлопців, надіємося на них. 

У майбутньому хочу, щоб освіта була для дітей така, як треба, щоб вони навчалися в школі за партою, а не онлайн. Дуже хочеться, щоб робота була гідна і діти нічого не потребували, а ще – не боялися нікого.