Ярослав Поштар, 9 клас
Комунальний заклад Кагарлицької міської ради «Ставівська гімназія»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гордієнко Алла Миколаївна

1000 днів війни. Мій шлях…

24 лютого… Все  змінилось. Я прокинувся, і як завжди почав збиратися до школи, але мене зупинила стривожена мама, яка завжди спокійна і врівноважена. По її очах я зрозумів - щось не так. Я запитав: «Мамо, що сталося?» Вона відповіла: «Війна». Я,  здивовано: «Що?». Мама злякано: «Сину, це війна.   На нас напала росія».

Моя родина зібрала тривожну валізу, спокійно, без паніки,  на випадок якщо прийдеться тікати. Але відчуття розгубленості, як діяти, нікого не покидало. Кудись їхати. Для чого, тут наш дім.

Моя мама подзвонила всім родичам, які знаходились в різних місцях. Ірпінь, Вінниця, Ямпіль, Херсон,  Калинівка.

Ірпінь. Рідний брат мого тата зі своєю родиною не хотіли їхати до нас, в надії, що все налагодиться. Вони заклеювали вікна, намагались не хвилюватись. Але наступ продовжувався. Стало моторошно. Страх захопив все навколо. Вони вирішили втікати, сіли в машину  рушили до нас,  все горіло, гуло. Трохи часу, всі в нас.  Їх дідусь залишився там. Пізніше вони забрали його, але він вже йшов пішки 15 км, бо їхати  не було можливості, міст був зруйнований.  Після двох днів вони поїхали до  Львова.

Калинівка. Київська область. Тьотя  Іра з родиною не квапилась  покидати свою домівку, спускаючись у підвал при кожному вибуху. Надія, що все мине не справдилась. Танки вже видно з вікна, пора. Добре, що все зібрано. Сіли в машину і в дорогу, взяли документи, деякі речі, головне-візок, бо Соня без нього не пересувається. Вже в нас, можна  видихнути, все добре, всі живі. Тиждень в нас і в дорогу далі, до Рівно.

Ще  подзвонили  бабусі,  яка на той час була в Херсоні. Бабуся розповіла нам, що в неї чути вибухи, люди злякано втікають від війни,  колони техніки йшли не зважаючи ні на машини, ні на людей.

День за днем вибухи, окупація, невідомість. Мама з татом почали шукати спосіб перевезти бабусю до нас, але нічого не знайшли. Бабусі залишалось тільки одне, чекати. З кожним дзвінком бабусі, мама засмучувалась все більше. Так як вона розповідала, що Херсон руйнувався. Моя бабуся прожила в цьому місці більшу частину свого життя, але одним дзвінком вона повідомила, що місце, де вона працювала зруйновано, про це і ми дізналися також, із  новин. Торгівельний центр «Фабрика» був знищений  російською ракетою. Пізніше  бабуся перестала виходити на зв'язок, мама дуже хвилювалась, але вона відчувала, що все добре, і ми заспокоїлись на деякий час.

11 листопада Херсон звільнено. Ура! Бабуся їде до нас. Мене переповнює радість, але з очей чомусь капають сльози. Дивно. Вона приїхала до нас, першим потягом Херсон-Київ.

Ми заспокоїлись  на деякий час, відійшли від переживань, але далі на нас чекали ще багато випробувань. Бабуся довго не могла звикнути до нашої галасливої сім’ї. Але пройшов перший місяць, другий, третій, вона хотіла додому, побачитись з родичами. Мама була проти, але бабуся  переконала її, і 16 червня вона поїхала в перший раз до Херсону. Наприкінці літа бабуся повернулась до нас. Вона розповіла і зрозуміла, що в Херсон повертатись, ще рано.  Потім моя бабуся їздила в Херсон, ще пару разів, і після того вона була дуже розчарована і сумна. Навіть зараз вона поїхала туди.

В перші дні війни мій татусь пішов в ТРО, без зайвих вагань, він був готовий. Звичайно мама підтримала його, знаючи що так треба.  

З часом мого татуся перевили в роту охорони. Потім мій батько пішов на нуль. Мама дуже переживала, і не знаходила собі місця, не знала, що робити. Вся наша родина переживала за нього. Потім він вийшов на зв'язок, ми були безмежно щасливі, ми чекали цього дзвінка 7 днів. Але виявилось, що не так все і добре. Він отримав поранення,  знаходився у госпіталі, спочатку у Дніпрі, тоді  в  Вінниці. Добре, що там жила мамина сестра з родиною.  Як тільки вона  дізналась про нього, вирушила до госпіталю. Ми навідувались до нього. Він був дуже радий нашим приїздам. В госпіталі татусь перебував близько 2 місяців. Після одужання, він повернувся в частину. 

В магазинах не вистачало продуктів, приходиш в магазин, а там черги, полиці порожні. Дома стали з’являтися  коробки з запасами продуктів.

Наша школа підтримувала українське військо благодійними  ярмарками, зборами на допомогу ЗСУ, плетінням сіток. В школі ми навчалися. Нас не зупиняли тривоги, ми продовжували навчання в підвалі. 

Кожна людина під час війни має отримати свою підтримку. В когось ця підтримка – це родина, для когось – це друзі, але найбільшу підтримку  я отримав від  тих людей, які мені близькі: родина, друзі, домашні улюбленці.

За ці 1000 днів війни я втратив близьку людину, рідну людину, свого дідуся. Він помер не через війну, а через хворобу. Переживання вплинули на його здоров’я. Наше село втратило 5 героїв, які відважно стояли на захисті України. Я проводжав їх, і стояв в живому коридорі. Ми всі маємо дякувати нашим захисникам, адже саме вони, не бояться стояти на захисті України. За ці 1000 днів війни, кожен українець має зрозуміти, що таке цінність життя, кожен з нас відчув на собі 1000 днів війни.