Світлана Онищенко, акушерка Ворзельського пологового будинку, приймала роди під час окупації. Історія Світлани та її колег  — це не просто медичний щоденник із зони бойових дій, це свідчення людяності, відваги й професіоналізму.  

Початок війни збігся для Світлани з родинною трагедією — 23 лютого помер її свекор. Уже 25 лютого вона вийшла на чергування, яке тривало безперервно до 9 березня. Умови були критичні: окупований Ворзель, відсутність зв’язку, постійна загроза обстрілів. Вікна були затулені, а з-за штор працівники боялися визирати — надто часто повз будівлю проїжджали російські танки.

Коли не було можливості перейти в пологові зали — народжували прямо в коридорах. Там не має вікон. В один з таких днів на світ з’явився Богданчик — «4300 грамів щастя», як пригадує співрозмовниця. «Ми народжуємо дитину, всі аплодують, а один із чоловіків тримає немовля, і йому кажуть: “Молодець, татусю!”. А він відповідає: “Та це не мій, моя жінка вже з дитиною ось там сидить!” — згадує акушерка.  За той час там народилося 19 немовлят! 

Після евакуації пологового будинку з Ворзеля Світлана повернулася додому, до сусіднього села Клавдієво-Тарасове. Найважчим випробуванням для неї стали домашні пологи в окупації. Її покликали до породіллі з села Бабинці. Не було ані належного обладнання, ані можливості комусь зателефонувати чи проконсультуватися. Все доводилось робити на досвіді, інтуїції й молитві. З собою Світлана завжди мала окситоцин, затискач для пуповини, антибіотик — "про всяк випадок". Вона згадує: "Було холодно, страшно, але ми молилися. І я відчула, що не сама — біля мене наче були фельдшери, божа присутність і надія". Разом із колегою прийняли ще двоє пологів — один за одним.

Світлана не втомлюється говорити про професію, яку вона обожнює. Вона — акушерка з понад 34-річним досвідом. Її місце — там, "де народжується життя", як сказала одна пацієнтка.

Світлана мріє, щоб син повернувся живим з війни, щоб онука виросла в мирі, щоб мама була здорова, а в пологовому лунали не сирени, а перший дитячий крик. "Я ще хочу попрацювати. Ще допомогти не одній матусі. Щоб вони пам’ятали мене — не через війну, а за життя, яке ми разом подарували світу".