Почалося все раптово. Я була у Новій Каховці й не могла повірити, що війна відбувається насправді.

Мій чоловік - військовий. І з першої хвилини окупації я боялась не лише за себе чи за дітей, а передусім за нього. Ми боялися виходити на вулицю, боялися зайвого стуку у двері, боялися того, що росіяни можуть знайти будь-яку дрібницю, яка видасть його службу. Одного дня ми разом закопали військовий одяг. 

Вибухи ставали все ближчими. Двері здригалися після кожного. Молодша дитина тікала в куток і повторювала: «Там погані дяді… Вони прийдуть і нас вб'ють…»

За продуктами я ходила сама. Магазини працювали напівпорожні. Коли вулицею проїжджала російська техніка, люди автоматично ховалися один за одним, намагаючись стати невидимими. 

Виїхати було майже неможливо: росіяни не випускали цивільних, розстрілювали автобуси на дорогах. Та одного дня нам усе-таки вдалося. Ми поїхали через Херсон. Блокпостів було дуже багато. Коли побачили ЗСУ, не могли повірити, що це правда. 

У Миколаєві нас прихистили у волонтерському центрі. Потім ми поїхали далі. 

Чоловік ще чотири місяці сидів в хаті вдома в окупації. Його годувала сусідка, яка приходила навідуватись до нашого собаки. Все робити таємно, щоб росіяни не знайшли чоловіка. Одного разу вони приїхали та навели на будинок дуло від танку, але не вистрелили. Я досі не знаю, чому. Мабуть, чоловіка вберіг Господь. 

Зараз ми чекаємо тільки миру. Я дуже хочу, щоб війна закінчилась.