О десятій годині ранку росіяни вже були в нашому місті, і ми дізналися, що почалася війна. В окупації у нас не було ні їжі, ні ліків. Усе було закрите, нічого не працювало. А як почали трошки працювати, ми купували булку хліба на п’ять людей - це на тиждень у нас було.

Шокує загибель наших воїнів і мирних людей. В місті люди пропадали. Страшно ще було там їхати, наприклад, з Таврійська в Нову Каховку, бо вони понаставляли свої блокпости, перевіряли документи, телефони, виводили з автобуса людей і деяких забирали. Ті люди так і зникли. 

Мій племінник, мамин онук, воює. А ще ми робили окупантам супротив – здавали їхні координати, моя мама вивішувала жовто-блакитні стрічки. 

Настав такий час, що ми дуже боялися там залишатися. Довелось виїхати, щоб не попасти на підвал до рашистів і залишитись живими.

Нам допомогли виїхати волонтери віруючі. Прийшлось виїжджати через Крим, через Росію, Білорусь, щоб дістатись України. Виїхали ми 9 вересня 2023 року, а приїхали в Кропивницький 17 вересня. 

Чоловік залишився в окупації. Поруч зі мною мама. Донька далеко від нас, від мене, племінник воює. За кордон ми не хочемо. Ми хочемо бути в Україні, а як звільнять наше місто, Херсонщину, Лівобережжя, ми хочемо одразу повернутися додому.

Мріємо, щоб була вільна Україна, щоб наші воїни не гинули, залишились живими. Щоб ми були вільні, вся Україна була вільна. Ми чекаємо цього дня перемоги кожен день.