Бондаренко Поліна, учениця 9 класу Харківської гімназії №84

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чуйко Світлана Валеріївна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року російські загарбники розв’язали повномасштабну війну на території Україні. Вони розпочали повномасштабне вторгнення підступно, вночі. Усі ми прокинулись о п’ятій ранку під жахливі вибухи за вікном. Цей день розділив наше життя на до і після... Ранок цього дня можна описати такими словами, як страх, нерозуміння і біль. Страх за своє життя, за близьких, друзів. І біль, нестерпний біль, за долю нашої країни, долю мого рідного Харкова. У перші дні мені не вірилося...

Не вірилося, що в наш час можлива війна. Але дійсність виявилась жорстокою. Перші два дні моя родина провела у коридорі. На той момент я зовсім не розуміла, що відбувається, і що буде далі.

Але ранок шістнадцятого березня змусив мене зрозуміти, що усе це – наша реальність, а не дурний сон. У нас вже декілька днів не було світла, а ми цілий день сиділи в коридорі. Ми з моєю родиною снідали, коли почули гучний свист і хитання стін. Ми не одразу зрозуміли, що сталося, поки до нас не прибіг сусід і не сказав, що у нашому під’їзді горить квартира. Вони разом з татом почали носити воду і намагалися погасити вогонь. З часом приїхали пожежники, а ми вибігли на вулицю.

Дивлячись на палаючу квартиру, обгорілі стіни будинку, вибиті вікна, я усвідомила: ця війна реальна і тепер є частиною мого життя...

Після цього наш район зазнавав регулярних обстрілів, але один з них запам’ятався мені особливо. Це був квітень, на вулиці усе зеленіло і, здавалося, увесь цей жах має закінчитися. Проте мої надії не збулися.

В один момент стало дуже гучно, відкривались двері, тремтіли вікна і серце виривалося з грудей. Ворожий снаряд влучив у квартиру сусіднього дому прямо на кухню, де у той час сиділа родина.. На жаль, усі вони померли.

Вже на наступний день ми зібрали усі найважливі речі і виїхали до Мерефи. Там було в рази спокійніше, і я зрозуміла, що з  війною моє життя не закінчується, воно триває й далі. В цьому місті життя продовжувалося: працювали магазини, люди ходили на вулиці і займалися буденними справами.

Війна дала мені поштовх не відкладати усе на потім, робити те, що хочеться зараз. Через війну усі ми зрозуміли цінність життя, і той факт, що скінчитись воно може будь-якої хвилини.

У Мерефі я пробула до середини осені. Це місто допомогло мені повернутися до життя, і навчитись жити в нових реаліях. Я продовжила навчання, знайшла нові хоббі. Так, під час війни, я полюбила читання, воно допомогало мені відволіктися від важких подій реальності та поринути у фантастичні світи. Війна певною мірою підштовхнула мене до саморозвитку та розумінню найважливішої цінності – нашого життя. На сьогоднішній день війна стала вже звичною частиною нашого життя. Мало хто лякається вибухів чи сигналів повітряної тривоги – це стало буденністю.

Мене дивує здатність людей звикати та підлаштовуватися до будь-яких умов життя. Це неймовірно, чи не так? Я ніколи б не подумала, що війна стане частиною мого життя. А вже зараз навіть не пам’ятаю як було раніше, яким було моє життя до війни.

Отже, насправді, війна – це найжахливіше, що може бути в житті кожного. Це тисячі смертей та руйнувань, руйнування нашого життя в першу чергу. Але хоча йде війна, наше життя не закінчується. Це труднощі, які закінчаться, і вони не повинні заважати нам досягати своїх цілей та мрій. Та ми повинні пам’ятати про жах, котрий пережили, щоб ніколи більше не допустити такого у майбутньому.