Поліна, учениця, 9 класу, Харків

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року російські загарбники розв’язали повномасштабну війну на території Україні. Вони розпочали повномасштабне вторгнення підступно, вночі. Усі ми прокинулись о п’ятій ранку під жахливі вибухи за вікном. Цей день розділив наше життя на до і після... Ранок цього дня можна описати такими словами, як страх, нерозуміння і біль. Страх за своє життя, за близьких, друзів. І біль, нестерпний біль, за долю нашої країни, долю мого рідного Харкова. У перші дні мені не вірилося...

Не вірилося, що в наш час можлива війна. Але дійсність виявилась жорстокою. Перші два дні моя родина провела у коридорі. На той момент я зовсім не розуміла, що відбувається, і що буде далі.

Але ранок шістнадцятого березня змусив мене зрозуміти, що усе це – наша реальність, а не дурний сон. У нас вже декілька днів не було світла, а ми цілий день сиділи в коридорі. Ми з моєю родиною снідали, коли почули гучний свист і хитання стін. Ми не одразу зрозуміли, що сталося, поки до нас не прибіг сусід і не сказав, що у нашому під’їзді горить квартира. Вони разом з татом почали носити воду і намагалися погасити вогонь. З часом приїхали пожежники, а ми вибігли на вулицю.

Дивлячись на палаючу квартиру, обгорілі стіни будинку, вибиті вікна, я усвідомила: ця війна реальна і тепер є частиною мого життя...

Після цього наш район зазнавав регулярних обстрілів, але один з них запам’ятався мені особливо. Це був квітень, на вулиці усе зеленіло і, здавалося, увесь цей жах має закінчитися. Проте мої надії не збулися.

В один момент стало дуже гучно, відкривались двері, тремтіли вікна і серце виривалося з грудей. Ворожий снаряд влучив у квартиру сусіднього дому прямо на кухню, де у той час сиділа родина.. На жаль, усі вони померли.

Вже на наступний день ми зібрали усі найважливі речі і виїхали до Мерефи. Там було в рази спокійніше, і я зрозуміла, що з війною моє життя не закінчується, воно триває й далі. В цьому місті життя продовжувалося: працювали магазини, люди ходили на вулиці і займалися буденними справами.

Війна дала мені поштовх не відкладати усе на потім, робити те, що хочеться зараз. Через війну усі ми зрозуміли цінність життя, і той факт, що скінчитись воно може будь-якої хвилини.

У Мерефі я пробула до середини осені. Це місто допомогло мені повернутися до життя, і навчитись жити в нових реаліях. Я продовжила навчання, знайшла нові хоббі. Так, під час війни, я полюбила читання, воно допомогало мені відволіктися від важких подій реальності та поринути у фантастичні світи. Війна певною мірою підштовхнула мене до саморозвитку та розумінню найважливішої цінності – нашого життя. На сьогоднішній день війна стала вже звичною частиною нашого життя. Мало хто лякається вибухів чи сигналів повітряної тривоги – це стало буденністю.

Мене дивує здатність людей звикати та підлаштовуватися до будь-яких умов життя. Це неймовірно, чи не так? Я ніколи б не подумала, що війна стане частиною мого життя. А вже зараз навіть не пам’ятаю як було раніше, яким було моє життя до війни.

Отже, насправді, війна – це найжахливіше, що може бути в житті кожного. Це тисячі смертей та руйнувань, руйнування нашого життя в першу чергу. Але хоча йде війна, наше життя не закінчується. Це труднощі, які закінчаться, і вони не повинні заважати нам досягати своїх цілей та мрій. Та ми повинні пам’ятати про жах, котрий пережили, щоб ніколи більше не допустити такого у майбутньому.